Як залишатись християнином на війні (настанова)

Військовий Катехизис

“Справжній солдат воює не тому, що перед ним є щось, що він ненавидить. Він воює, бо за спиною має щось, що він любить”.
                                                                    Ґілберт Кіт Че́стертон

Передмова

Християнин нашого часу не є радикалізованим війною. Навпаки, він щиро її ненавидить і волів би ніколи не знати кровопролиття. Але коли ворог переступає поріг його землі, громадянин стає воїном — зі страхом Божим у серці та прагненням справедливості. Сьогодні, як і за доби Кромвеля, друковане слово (а тепер і цифрове) залишається потужною зброєю духовної боротьби. Саме на боці захисників Батьківщини слово правди й простоти має перевагу, бо звертається до совісті народу зрозумілою мовою.

У XVII столітті з’явився «Солдатський катехизм», укладений мовою Божого Одкровення для пуританського війська. У XXI столітті, коли на нашу землю знову прийшла біда, постає потреба в новому катехизмі для сучасного воїна — універсальному духовному кодексі для військових і ветеранів, а також для їхніх родин, які знають, що навіть після завершення війни її наслідки продовжують вібрувати в душі. Такий кодекс покликаний підтримати тих, хто вчиться знову жити після служіння, хто шукає рівноваги між обов’язком і любов’ю, між силою й людяністю.

Кожен солдат Кромвеля носив із собою Біблію та катехизм як моральний компас. Так само й сьогодні український християнин-воїн потребує Біблії та моральної ясності. Цей катехизм має на меті спорядити християнина чітким ученням Писання, щоб надати моральний фундамент його необхідній справі. Літератури для солдата існує небагато, і вона здебільшого має вузькопрофільний характер. Та в час великих випробувань стає очевидним: саме з простим захисником зрештою рахуватиметься історія. Від його стійкості залежить майбутнє поколінь.

Тож цей контекстуальний катехизм створений для нашої реальності — щоб підбадьорити й укріпити всіх, хто взявся за зброю у справедливій боротьбі проти прямого уособлення темряви. Хай би яким був сучасний вік матеріалізму чи напівпоганства, прагнення правди й свободи залишається невикорінною рисою людської природи. Попри крайнощі, саме ця риса є однією з найшляхетніших якостей, з яких формується добрий громадянин. З таких громадян постають сильні й незламні народи.

Сувора чесність, внутрішня серйозність, моральна відповідальність і побожність стали тими підвалинами, що зробили можливим нинішній опір України темній «імперії» — так само, як колись невелика Юдея наважилася піднятися проти імперської потуги. Наші сучасники, подібно до юдейських Маккавеїв чи кромвелівських пуритан, тримають у руках меч, а на вустах – хвалу правди. Цей негласний, скріплений жертвами, союз стає для нас сучасним vade mecum (лат. «іди зі мною»), що допомагає не сходити зі шляху честі.

Недарма казали: якби в армії не було сильного переконання, підкріпленого мудро упорядкованим моральним посібником, проводирі не змогли б підняти людей на ризиковану боротьбу за свободу. Тож нехай ця невеличка праця послужить зміцненню духу нашій спільноті Covenity (Ковеніті).

(Катехизм складається з трьох частин. У вступній частині викладено основи християнської віри. У першій – подано заохочення та настанови всім, хто взявся за зброю в справі захисту народу. У другій – викладено головні чесноти та обов’язки, яких належить триматися воїну.)

ВСТУП:  Основи Християнської Віри

Питання 1: Який основний моральний закон повинен виконувати християнин?
Відповідь: Основою моралі для християнина є Божий Закон, викладений у Десяти Заповідях (Вих. 20:1–17) і підсумований у двох заповідях любові. Господь Ісус Христос навчав: “Люби Господа Бога твого всім серцем… і ближнього твого, як самого себе” – на цих двох заповідях ґрунтується весь Закон (Мт. 22:37–40). Також важливими орієнтирами є євангельські блаженства (Мт. 5:3–12), які закликають до смирення, милосердя, чистоти серця та прагнення правди. Отже, християнин покликаний уникати гріха і чинити добро, керуючись любов’ю до Бога і людей.

Питання 2: У що вірять християни? Які головні істини їхньої віри?
Відповідь: Християни сповідують віру в єдиного Бога, Творця неба і землі, Який відкрив Себе в трьох Особах: Отці, Сині і Святому Дусі. Вони вірять, що Ісус Христос, Син Божий, став людиною, постраждав за наші гріхи на хресті, помер, був похований і на третій день воскрес із мертвих. Вознісшись на небо, Він сидить праворуч Отця і знову прийде у славі судити живих і мертвих. Християни також вірять у дар Святого Духа, Який діє в серцях вірян і утверджує їх у правді. Вони визнають, що існує єдина вселенська Церква – спільнота всіх істинно віруючих, – і що Бог прощає гріхи тим, хто кається. Наприкінці часів очікується воскресіння мертвих і життя вічне для праведних. Усі ці істини стисло викладені в Символі віри (Апостольському або Нікео-Константинопольському).

Питання 3: Що необхідне для життя і зростання християнина у вірі?
Відповідь: Щоб духовно зростати і залишатися вірним Богові, християнинові потрібні:

• Слово Боже – регулярне читання Святого Письма, через яке Господь навчає, виправляє і підкріплює душу.
• Молитва – постійне спілкування з Богом, у якому вірний прославляє Творця, дякує за благодіяння, просить прощення гріхів і допомоги в потребах. Молитва підтримує живий зв’язок з Господом і дає сили в усіх випробуваннях.
• Таїнства (священні обряди) – встановлені Христом священні дії, через які Він подає нам Свою благодать. Зокрема, Хрещення та Вечеря Господня (Святе Причастя) є видимими знаками і печатями Божих обіцянок. Вони зміцнюють віру та засвідчують Божу присутність серед Свого народу.
• Спільнота Церкви – спілкування з іншими віруючими, участь у богослужіннях, підтримка братів і сестер у вірі. У Церкві християнин знаходить наставництво, підбадьорення та можливість разом служити ближнім.

Крім того, важливі чесноти слухняності Божій волі, прощення образ, служіння іншим і свідчення про віру власним життям. Усе це необхідне, щоб християнин, зокрема і воїн-християнин, залишався вірним Богові та зростав у благодаті.

Питання 4: Що таке святе водне Хрещення?
Відповідь: Святе Хрещення є новозавітня священнодія (таїнство), яку встановив Сам Господь Ісус Христос, коли повелів учням: “Ідіть і навчіть всі народи, хрестячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа” (Мт. 28:19). Хрещення водою є не тільки урочистим прийняттям особи у видиму церкву (1-Кор. 12:13), але так само хрещення для цієї особи є знаком і печаттю Божого Завіту (Кол. 2:11-12; Рим. 4:11), її прищеплення до Христа (Гал. 3:27; Рим. 6:5), її відродження (Тіт. 3:5), прощення гріхів (Мк. 1:4) і її віддання себе Богові через Ісуса Христа, щоб ходити в оновленому житті. Хрещення символічно занурює нас у смерть і воскресіння Ісуса (Рим. 6:3–4), знаменуючи початок життя в Христі.

Питання 5: Що таке Вечеря Господня, або Святе Причастя?
Відповідь: Вечеря Господня (Святе Причастя) є новозавітня священнодія, яку встановив Сам Господь Ісус Христос у ніч Тайної Вечері з апостолами, коли Він узяв хліб і чашу, благословив і дав учням зі словами: “Це чиніть на спомин про Мене” (Лк. 22:19–20; 1 Кор. 11:23–25). У Святому Причасті християни причащаються хліба і вина, які є святим спомином і таємничою участю у Тілі та Крові Спасителя. Таким чином Церква проголошує смерть Господню і воскресіння, доки Він не прийде знову. Причастя є центром духовного життя, адже встановлене Самим Христом як знак Нового Завіту між Богом і людьми.

Частина I: Мета боротьби та покликання воїна

Питання 1: Яке твоє покликання і хто ти за суттю?
Відповідь: Я – християнин, громадянин та воїн, що став на захист свого дому та невинних від зла.

Питання 2: Чи годиться добрій людині братися за зброю? Чи може віруючий бути солдатом?
Відповідь: Так, безперечно: обороняти невинних від зла — моральний обов’язок. І Писання, і сама історія дають численні свідчення на користь цієї істини.

• Писання та віра: Сам Бог називає Себе Мужом воїн (Вихід. 15:3) та Господом війська (Іс. 6:3; 1Сам. 17:45). Є час для миру, але є й час війни – “час вбивати і час лікувати… час війні, і час миру” (Екл. 3:3, 8). Біблія шанує праведних воїнів: цар Давид бився в битвах Господніх, а святий Юрій Змієборець прославляється як Христовий воїн. Навіть Іван Хреститель, наставляючи вояків, не вимагав покинути службу, лише наказав не чинити зло (Лк. 3:14). Отже, ніде в Святому Письмі не сказано, що захищати добро зі зброєю – гріх, але є законним і шанованим покликанням перед Богом, якщо вона служить захисту добра і покаранню зла (Рим. 13:4). 
• Приклади з життя: Військова справа не суперечить благочестю. Полководці, що захищали свій народ від поневолення, увійшли в історію як герої і праведники. Багато справедливих людей носили меч і не втрачали честі. Відомі лицарі й воїни минулого щиро вірили в Бога і водночас хоробро билися за правду. 
• Моральна необхідність: Коли зло приходить з війною, бездіяльність стає гріхом. Той, хто може захистити слабкого і не робить цього, не може зватися доброчесним. Любов до ближнього іноді вимагає стати на його оборону навіть з ризиком для життя. Якщо хижак нападає, добра людина повинна його зупинити. Бути миролюбним не означає дозволяти злочинцю безкарно чинити насильство.

Питання 3: На чиєму ти боці? За кого і за що ти воюєш?
Відповідь: Я воюю на боці добра – за свій народ і за його майбутнє. А саме:

• За справедливість: Я стою на боці правди і справедливості, а отже на боці тих хто зазнав несправедливого нападу. Я стою на боці скривдженого проти кривдника. Оскільки Бог є Богом правди і Суддею праведним, я стоячи за правду, стою на Божому боці (Ів. 10:10; Пс. 9:5; 34:23).
• За свободу народу: Я борюся за права і свободи свого народу, смертельно загрожені тими, хто прагне нав’язати нам беззаконну тиранію замість нашої свободи. Зберегти нашу волю і гідність життєво необхідно – інакше стали б рабами.
• За захист краю: Я борюся, щоб захистити наш край і звільнити свою землю від загарбників, які підступно посягнули на наш мир і свободу
• За Церкву і совість: Я борюся за Церкву і свободу совісті – за право віруючих громад та духовенства вільно звершувати своє служіння без примусу чи переслідувань. Церква для нас є джерелом духовної стійкості, моральної орієнтації і підтримки у час випробувань; її свобода – частина нашої загальної свободи.
• За духовні цінності: Я борюся за оборону і збереження справжніх духовних та моральних цінностей нашого суспільства. Наша віра в свободу, людську гідність та Богом дані права зараз під потужним ударом. Ворог намагається стерти їх з землі, а натомість запанують морок і рабство, якщо сили зла переможуть.

Питання 4: Хіба не проти “братнього” народу ти воюєш? Чи не виходить, що ти підняв руку на одновірців?
Відповідь: Ні. Я воюю не проти якогось народу чи релігії, а проти агресорів і злочинців. Ворог обманює людей лише лукаво декларуючи “братерство”, а на ділі по водячи себе як запеклий та підступний ворог. Братерство визначається не спільною кровʼю, а спільними цінностями і любовʼю. Каїн був рідним братом Авелем, але коли він підняв руку, щоб убити, він став вбивцею, якого Бог прокляв. Той, хто приходить у твій дім зі зброєю, щоб гвалтувати, грабувати і руйнувати, своїми діями зрікся будь-якого братерства. Святе Письмо вчить: «Братом буде, коли спаде нещастя» (Прп. 17:17). Той же, хто приносить нещастя, втратив право називатися братом і став ворогом якого треба зупинити (Прп. 18:19; Овд. 1:10; Буття. 4:8-10). 

Насправді ж ми прагнемо лише:

• Захистити свій народ від винищення і врятувати невинних від терору, який чинить ворог, прикриваючись гаслами “братства”. Ми не відчуваємо ненависті до сусідів, але кожен син свого краю має право стати на спротив загарбнику – навіть якщо колись ми з тим загарбником ділили спільну історію. Любов до ворога не означає покірно дозволяти йому чинити зло. Іноді єдиний спосіб зупинити ґвалтівника – дати йому відсіч.
• Оборонити те, що сам ворог колись зобов’язувався поважати – елементарні норми людяності. Якщо нападник переступив усі Божі і людські закони, ми не зобов’язані за сумлінням коритися такому беззаконню. Як народ Ізраїля повстав проти безумного царя Саула заради свого спасіння (1 Сам. 14:45), так і ми повстали проти самопроголошеної “влади” гнобителя, щоб урятувати свій люд.
• Боротися проти ворогів Бога і людяності, які, прикриваючись словами про “спільну віру” чи “братерство”, насправді ведуть війну проти правди, проти Церкви і віруючих. Хто називає себе нашим “братом”, а діє як убивця, той гірший за чужинця. “Хто з мечем до нас прийде, від меча і загине” – такий закономірний наслідок його власного вибору.

Пам’ятати: якщо дехто з противників формально і належав колись до тієї ж віри, що й ми, але нині в лавах окупантів чинить звірства – ми не можемо вважати його своїм одновірцем чи “своїм”. Ми дивимося на таких як на ворогів Бога, свободи і добра – вони спільники Антихриста. Отож наше око не повинно їх милувати, а меч – вагатися виконати свій обов’язок (Єр. 48:10). Отже, віра, яка благословляє загарбницьку війну, вбивство мирних людей і руйнування храмів є мертвою і фальшивою. Якщо ворог називає себе християнином, але чинить справи диявола (вбивство та брехнею), він є лжебратом (Мт. 7:16; Ін. 8:44; 1Ін. 3:10).

Питання 5: Як ти узгоджуєш свою збройну боротьбу з біблійною заповіддю про покору владі та “непротивлення злу”? (Рим. 13:1–2; Мт. 5:39)
Відповідь: Жодного протиріччя тут немає. Помиляються ті, хто цитує ці місця, щоб виправдати бездіяльність перед лицем агресії. Ось чому:

• Правильне розуміння “не протився злому”: Христос, кажучи “не протився злому” (Мт. 5:39), заборонив особисту помсту і самочинне насильство, але не скасував відповідальності зупиняти злочинця. Апостол Павло писав про підкорення законній владі, встановленій Богом для покарання злих (Рим. 13:4). У нашому випадку ми якраз виконуємо цю Божу функцію – караємо злочинців, що вдерлися на нашу землю. Ми діємо як слуги законного правопорядку, а не як бунтівники.
• Не всяка влада “від Бога” для покори в злому: Жодна Божа заповідь не велить коритися неправедним наказам. “Бога треба слухатися більше, ніж людей” (Дії 5:29) – такий принцип. Ворог не має над нами моральної влади, бо наказує чинити гріх і вклонятися неправді – отже, йому треба чинити опір.
• Окупанта влада нелегітимна: Влада загарбника узурпована обманом і насильством. У нас був свій законний лад, поставлений Богом для захисту суспільства, а окупант прийшов нищити невинних людей і святині віри. Він не може вимагати від нас покори. Навіть якби формально він став “найвищою владою”, але задумав винищити народ – природний і Божий закон дозволяє людям захищатися від такого гнобителя.
• Ми якраз коримося законній владі: Наші законні провідники, уповноважені Богом берегти суспільство, звернулися до народу із закликом до всенародного спротиву. Відгукнувшись на цей заклик, ми здійснюємо біблійний обов’язок: “коріться вищій владі, бо немає влади, що не від Бога” (Рим. 13:1). Наша оборона – не стихійний бунт, а вірність законному порядку, відповідальність за своє співтовариство і послух тій владі, якій Бог доручив стримувати зло та берегти добро.
• Покора Богу – передусім: Ми визнаємо світську владу, доки вона не суперечить Божому закону і не зневажає правди та гідності людини. Там, де влада переступає межу добра, совість християнина зобов’язує вже не до покори, а до спротиву злу. Іншими словами, ми слухаємося людини лише остільки, оскільки це не суперечить волі Божій. Коли ж земна влада противиться волі Бога, ми маємо право її не слухати.

Питання 6: Що спонукало тебе особисто взяти до рук зброю і вступити у цю війну?
Відповідь: Кілька сильних почуттів привели мене на цей шлях. Серед них особливо вирізню мої мотиви:

• Любов до ближнього. Я не можу спокійно на сльози дітей, страждань жінок і руйнування міст. Моя совість недозволила стояти осторонь, коли сильни кривдить слабого. Як би залишився вдома, яб зрадив заповіді любові. 
• Страх Божий. Я знаю що «хто знає, як чинити добро та не чинить, – той має гріх!» (Як.4:17). Я боюся Бога більше, ніж ворога, тому я обираю небезпеку бою замість ганьби бездіяльності.
• Любов до Батьківщини. Я не міг спокійно дивитися, як ворог топче рідну землю. Серце обурилося проти насильства над моїм краєм.
• Почуття обов’язку перед народом. Я розумів, що ніхто, окрім нас самих, не захистить нашу свободу. Мене надихнув єдиний порив усіх добрих людей стати на захист своєї землі.
• Бажання зберегти наші засади свободи і справедливості. Майбутнє вільної країни залежить від того, чи вистоїмо ми зараз. Я хочу, щоб мої діти жили там, де панує право, а не сила.
• Оборона нашої віри і культури від знищення. Ворог відкрито говорить про намір стерти нас ущент. Він несе примусову асиміляцію, переслідує нашу віру (церкву) і культуру, нищить традиції. Мій обов’язок – стати на заваді цьому новітньому варварству.
• Турбота про майбутні покоління. Я хочу, щоб через багато років наші нащадки були вільними і згадували нас добрим словом, а не проклинали за бездіяльність.
• Єдність із побратимами. Коли я побачив, як сотні тисяч простих людей – від священника до вчителя, від студента до пенсіонера – встали на захист свого дому і свободи, у мене не лишилося вагань. Я відчув себе частиною великого братерства захисників.
• Гостра необхідність. Ворог не залишив нам вибору: або боротися, або загинути. Усі богобоязні та совісні люди відчули цей імператив – і я серед них.

Питання 7: Що ти думаєш про тих людей серед нас, які лишаються пасивними і не долучаються до боротьби?
Відповідь: Ми не маємо право засуджувати чуже сумління, бо не знаємо обставини та немочі кожної людини. Але Слово Боже сурово застерігає проти байдужості. У Писанні сказано: «Прокляните Мероза, каже Ангол Господній, проклясти – прокляніть його мешканців, бо вони не прийшли Господеві на поміч, Господеві на поміч з хоробрими!» (Суд. 5:23). Хто має силу допомогти і не допомагає, хто має кошти і ховає їх, хто має працювати на перемогу, але дбає про власний комфорт – той грішить проти Бога і проти крові своїх захисників. Ми молимося, щоб Господь розбудив їхні серця, бо в час великого випробування немає «нейтральний»: хто не допомагає зупинити зло, той потурає йому (Проп. 24:11-12; Як.4:17).

Причини цієї хибної нейтральності різні, але жодна не виправдовує байдужості перед лицем зла:

• Можливо, вони не усвідомлюють усієї небезпеки. Дехто досі не зрозумів, що йдеться про життя або смерть усього, що нам дороге.
• Можливо, вони “теплохолодні”, байдужі, які на словах “за правду”, а на ділі відсиджуються осторонь. Їхня любов не пройшла перевірки вогнем.
• А можливо, це егоїсти, які дбають лише про власну вигоду. Поки інші гинуть на фронті, ці забезпечують собі комфорт у тилу.
• Не виключено, що дехто з них – боягуз, якому забракло мужності. Страх паралізував їх, і вони радше зіщуляться, ніж захистять навіть власний дім.
• У гіршому випадку, серед цих “нейтралів” можуть бути приховані вороги – люди, які в глибині душі бажають поразки нашій справі, хоч відкрито цього не кажуть.

Питання 8: Яка небезпека загрожує таким байдужим людям?
Відповідь: Вони накликають на себе і людський осуд, і кару згори:

• В Божих очах байдужі у час боротьби – майже як вороги. Бо хто не з правдою, той проти правди; хто не збирає, той розкидає. Хто не з Господом, той проти Нього. Нема “нейтралів” у битві добра зі злом.
• Вони не заслуговують ні на повагу, ні на захист. Хто сам не обороняє спільне благо, того й громада не порятує в день біди. Хто не прийшов на допомогу, коли всі стояли за правду, того ніхто не захистить, коли біда прийде до нього.
• Вони ризикують втратити все. Таких душ-холодців Христос попередив: “вивергну тебе з уст Моїх” (Об. 3:16). Байдужі не матимуть ні слави від перемоги, ні виправдання у разі поразки. Вони залишаться ні з чим.
• Вони помиляються, думаючи, що пасивність захистить їх від ворога. Історія вчить (і книга Естери нагадує), що коли зло перемагає, воно не щадить нікого — ні тих, хто воював, ні тих, хто ховався. Як казав Мордехай: «Не думай в душі своїй, що втечеш до царського дому одна з усіх юдеїв… ти та дім батька твого загинете» (Естери 4:13-14).
• Вони підпадають під прокляття, подібно до міста Мероз. “Прокляніть Мероз… бо не прийшли на допомогу Господу проти сильних” (пор. Суд. 5:23). Для наших часів це означає: нащадки проклянуть їхню пам’ять, а історія поставить їх поряд із зрадниками.

Питання 9: Що скажеш про тих, хто, називаючись патріотами чи християнами, перейшли на бік ворога і воюють проти власного народу?
Відповідь: Такі люди – найбільші грішники перед Богом і своїм народом:

• Вони не варті зватися частиною народу, а тим більше християнами. Як можна вважати людину “своєю”, якщо вона підняла зброю на свій народ? Це моральні убогі, позбавлені і чесності, і честі.
• Вони фактично служать справі Антихриста. Режим, за який вони воюють, несе брехню, гноблення і вбивство – тобто чинить діла диявола, що “людиновбивця від початку… і батько брехні” (Ів. 8:44).
• Вони найнещасніші з людей і гідні найсуворішого суду.
• Вони подібні до Юди Іскаріота, який цілував Христа, щоб видати Його на смерть. Їхній гріх тяжчий за гріх чужоземного загарбника. Бо чужинець воює за своє, хоч і неправе, а зрадник продає свою кров, свою присягу і своїх братів заради вигоди або страху. Святе Письмо каже про таких: “Бо краще було б не пізнати їм дороги праведности, аніж, пізнавши, вернутись назад від пере́даної їм святої заповіді!” (2 Петр. 2:21). Той, хто порушує клятву вірності своєму народові, стає мерзенним перед Богом, Який ненавидить “брехливий язик” і “свідка фальшивого” (Приповісті 6:16-19).
• Вони – ганьба і пляма на тілі суспільства. У той час як справжні сини свободи проливають кров за правду, ці зрадники проливають кров разом із катами. Гіршої ганьби годі уявити.
• Їхні зусилля не увінчаються успіхом. “Жодна зброя, зроблена проти тебе, не буде успішна” (Іс. 54:17). Усі змови проти справедливості зрештою руйнуються. Зрада не приносить щастя навіть тому, хто її чинить.
• Бог виступить проти них на повну силу. Якщо навіть люди часом прощають зрадників, то Господь – ніколи, якщо ті не покаються належним чином. Проти них моляться всі праведні – і не буде їм благословення ні в цьому віці, ні в майбутньому, якщо не опам’ятаються.
• Їхній меч встромиться в їхнє власне серце (Пс. 36:15). Зрадників часто спіткає кара від руки того ж ворога, якому вони прислужували. Ворог зневажає перевертнів і використовує їх, поки ті корисні, а потім відкидає або знищує. Нерідко і куля, випущена ними, врешті наздоганяє їх самих.
• Уся пролита невинна кров буде поставлена їм на карб. Жоден їхній злочин не забутий. Якщо не людським судом, то Божим – за все буде заплачено сповна.
• Без глибокого каяття вони прямують до вічної загибелі. Адже якщо вони не люблять ближнього, якого бачать, то як полюблять Бога, Якого не бачать? Вони вчинили гріх проти любові, і, помираючи в ньому, згинуть навіки.

Питання 10: Чому знаходяться такі, що стають зрадниками? Чому стільки людей різного стану пристало на бік ворога?
Відповідь: Причини різні, та жодна не виправдовує їхнього вибору. Назву головні:

• Дехто був “патріотом” лише на словах, а на ділі не мав жодної вірності або навіть приховано симпатизував ворожій ідеології. Коли прийшла година ікс, вони показали своє справжнє обличчя.
• Дехто злякався за свої статки, вирішивши, що на боці ворога їхнє майно буде в більшій безпеці. Ці люди поставили багатство вище Батьківщини. Як колись деякі місцеві еліти продавалися колонізаторам за маєтки, так і нині такі зрадники обрали тимчасове “благополуччя” ціною втрати честі.
• Інші втекли до ворога, щоб уникнути правосуддя. Вони були злочинцями чи хабарниками, які боялися заслуженого покарання за свої діяння. Окупант охоче прийняв цих негідників «ждунів», давши їм притулок і індульгенцію в обмін на зраду.
• Були й такі, що спокусилися вигідно влаштуватися під владою ворога. Їх заманили обіцянки високих посад і грошей. Звабили їх фальшиві принади, як колись диявол спокушав Ісуса: “усі царства світу дам тобі…”. Забули тільки, що хто зрадив раз, той вже ніколи не буде своїм для жодної зі сторін.
• Частина не могла знести змін, тож пристала до тих, хто опирався оновленню. Це ретрогради, яких злило будь-яке відродження і реформи, взагалі будь-які зміни на краще. Вони вирішили: краще повернутися під старе ярмо, аби тільки нічого не мінялося.
• Нарешті, є люди з відверто лихим духом і ненавистю до всього доброго. Такі – рідкісні, але трапляються. Їхні душі охопила темрява: заздрість, озлоблення, садизм. Вони свідомо прагнуть зла іншим. Саме такі катували і розстрілювали беззбройних. Це слуги сатани у прямому сенсі, хоча й можуть не усвідомлювати цього.

Питання 11: Що є Твою радістю та підбадьоренням у цій важкій боротьбі? На що ти сподіваєшся, коли згадуєш, заради чого воюєш?
Відповідь: Моя радість – це чисте сумління. Я знаю, що стою там, де мене поставив Бог, захищаючи правду, Я маю високу честь бути знаряддям у Божих руках, щоб зупинити зло. “Зо мною Господь — не боюся нікого, що зробить людина мені?” (Пс. 117:6). Я маю надію – небесну і земну:

• Про падіння імперії зла і справедливу відплату. Я вірю, що новітній “Вавилон” – тиранія, що нас гнобить, – буде повалений і відповість за все вчинене. Всю невинну кров, пролиту ворогом, буде покарано й помщено (пор. Пс. 136:8). Як колись нацистські провідники постали перед судом, так і нинішніх воєнних злочинців чекатиме або міжнародний трибунал, або Божий суд. Жоден із тих, хто проливав невинну кров, не уникне покарання.

• Про знищення ярма ідолів. Нарешті назавжди скінчиться панування загарбників на нашій землі. Будуть зруйновані облудні культи та міфи – їхні імперські символи, гнобительські пам’ятники, псевдодуховні ідеї, що отруювали людей десятиліттями. Те, на що раніше не наважувалися або не встигли очистити, тепер Господь знищить рукою щирих воїнів.
• Про очищення нашого суспільства та церкви від внутрішньої скверни. Ця війна оголила й випалила багато гнилих явищ – корупцію, зраду, некомпетентність. Нездорові елементи (продажні чиновники, пристосуванці, бандитські угруповання) значно ослабли або самоліквідувалися. Після перемоги ми зможемо по-справжньому оновити свій край: побудувати наші інституції на засадах честі, відкинути кумівство, навести лад у правосудді. Ця велика жертва не буде даремною, якщо ми станемо морально кращими. На нашій землі запанує те, за що молилися покоління: справжня воля під Божим благословенням – без тиранів над головою, без злодіїв при владі, без розбійників на вулицях.
• Про утвердження духу свободи для нащадків. Ми передамо потомкам землю, де можна вільно жити, говорити, творити і молитися. Наші діти зможуть будувати своє життя у вільній країні, пам’ятаючи подвиг предків. Євангеліє свободи – добра звістка про гідність і права людини – залишиться незгасним світлом на нашій землі, бо ми не дали йому згаснути.

Питання 12: Яка твоя надія на перемогу в цій війні? Чому ти віриш, що добра справа переможе?
Відповідь: Моя надія не на силу зброї, не на чисельність війська і не на мудрість союзників, хоча я вдячний Богу за все це. Моя найглибша віра у перемогу спирається на те, що Господь царює. Я вірю, що добра справа переможе, тому що:

• Що Бог є Суддя праведний. Він не може зрадити Себе і назвати зло добром. Він чує крик невинної крові, і Його млини мелють повільно, але невідворотно. Як написано: “Бог поруганий не буває” (Гал. 6:7).

• Що зло саморуйнівне. Брехня не має власного життя, вона живе лише крадіжкою правди. Імперія, збудована на насильстві та обмані, подібна до будинку на піску – її падіння закладене в її фундаменті. Історія свідчить, що кожен тиран, який кидав виклик Богу, був розбитий.

• Що світло сильніше за темряву. Це закон природи і закон Духа. Темрява може тимчасово закрити світло, але вона не може його знищити. Ми стоїмо на боці Світла, тому останнє слово буде за Правдою.

• Справедливість нашої справи. Ми не загарбники і не кривдники – ми оборонці. Праведна справа зміцнює серце і додає моральної сили, якої нападники не мають. Головне – Бог завжди підтримує справедливе діло. Совість наша чиста, бо ми захищаємо свій дім. Це надихає стояти незламно. (Приклад: навіть у безнадійному становищі наші оборонці не здалися – як захисники оточеного форпосту, що відмовилися схилитися перед ворогом, а сміливо послали його геть. Така сила праведної справи: перед лицем смерті не схибити, бо ти на своїй землі і стоїш за правду.)
• Праведний порядок наших дій. Ми не кидалися легковажно у війну – ворог сам нав’язав її нам. Ми вичерпали всі мирні й християнські засоби, перш ніж узялися за зброю. Ми намагалися домовитися, закликали до миру, виконували угоди – але противник порушив усі свої обіцянки (він навіть клявся перед Богом і зневажив ту клятву). Коли меч ворога занісся над нашою головою – настав час оборонятися. Бог бачив наше прагнення жити в мирі й відкрито явив Свою підтримку з перших днів двобою. Виживання нашої країни у перші тижні навали – це було маленьке диво. Далі прийшли мудрі рішення стратегів, єдність провідників і народу. А ще від самого початку і весь цей час нашу справу супроводжують молитви, піст і смирення тисяч вірян. Народ оплакує загиблих, але не ремствує – ми покірно благаємо Бога про перемогу. Усі ці чинники дають тверду надію, що небеса на нашому боці.
• Ті, хто бореться на нашому боці. Подивімося, хто стоїть за правду разом із нами: усі вірні й благочестиві служителі Божі – священники різних Церков, капелани – зі своїм народом, а не з агресором; більшість наших командирів – люди принципові й жертовні, що дбають про спільне благо, а не про наживу; наші воїни сповнені мужності й рішучості, бо захищають свої сім’ї та ближніх. Таких захисників Господь не посоромить. Як колись Юда Маккавей бачив, що в його війську більше страху Божого, ніж у ворожому, і тому переміг, – так і нам додає впевненості високий моральний дух і жертовність наших оборонців.
• Характер наших ворогів. Можна з певністю сказати, що Бог не дасть успіху силам настільки нечестивим:
  • Богоненависники, розбещені злобою. Більшість із них зневажають усі Божі заповіді. В їхніх лавах верховодять люди, що глузують із самого поняття правди, у їхніх діях немає честі. Вороже військо сумнозвісне пияцтвом, наркоманією, мародерством та блудом. Навіть світські спостерігачі дивуються глибині морального розкладу цих солдатів. Їхня лайка стала другою мовою, їхня жорстокість – варварська (численні тортури мирних тому доказ). Вони відкрито ворожі до всякої побожності й порядності. Невже Господь благословить їхню справу? Ні, Він напевно їх розсіє.
  • Засліплені ідолопоклонники, раби фальшивої релігії. Ворог хизується, що воює за “духовні цінності”. Але яке ж це “воїнство Христове”, коли воно бомбить храми і вбиває священників? Яка це “боротьба за віру”, якщо окупанти грабують церкви, розстрілюють вірян, глумляться зі святинь? Офіційні провідники їхньої релігії благословляють зброю масового вбивства – ось істинне обличчя їхньої “віри”. Насправді вони б’ються за ідола – за імперський культ і свого земного “вождя”, за брехливі претензії на чужу землю. Їхнє гасло “за віру” – порожній звук. Вони воюють не за християнство, а проти нього – тому їхня поразка наперед визначена.
  • Вони воюють під брехливими гаслами. Кажуть: “визволяємо вас”, а на ділі – перетворили квітучі міста на руїни. Кажуть: “захищаємо таких-то людей”, а насправді – вбили безліч саме таких людей і знищили їхні міста. Оголошують боротьбу з вигаданими ворогами, а самі несуть загрозу всьому людяному. Ця відверта брехливість і лицемірство – ознака діла диявольського, а отже, приреченого.
• Отож сам характер ворога – запорука його падіння. Бога не можна зневажати безкарно: що людина посіє, те й пожне. Наші вороги засіяли землю кров’ю невинних – вони пожнуть бурю гніву Господнього. “Лезо їхнього меча увійде в їхнє власне серце” (Пс. 36:15). Вірю, що Небо не допустить, аби така орда перемогла народ, який молиться і довіряє Богові.
• Ревний, радісний дух наших воїнів. Це надзвичайно важливий знак:
  • Піднесений бойовий дух – ознака, що Бог піднімає Свій народ для великої справи. “Твій народ буде готовий у день твоєї сили” (Пс. 109:3). У перші дні навали буквально весь народ – від дітей до старців – об’єдналася в пориві допомогти фронту. Черги добровольців стояли у військкоматах. Хіба це не Божий промисел? Ми бачимо, як Господь зробив людей сміливими і щедрими у цій війні.
  • Це знак, що Господь благословить тих, кого зробив такими ревними. “За те, що народ відважно діяв, благословіть Господа!” (Суд. 5:2). Ми бачили, як тисячі звичайних громадян кинули все і стали волонтерами, рятувальниками, воїнами. Така згуртованість і самопожертва неможливі без Божого доторку. Віримо, що Той, хто надихнув нас на відвагу, доведе нашу справу до перемоги.
  • Це знак, що ті, хто з таким запалом став до боротьби, сміливо підуть до кінця. Початковий емоційний підйом наших захисників перетворився на тверду рішучість. Ворог сподівався залякати нас – натомість ми стали ще хоробріші. Народ, сповнений гарячої любові, готовий терпіти холод і голод, аби не здатися.
  • Це свідчить, що воїни цілковито переконані в правоті справи й готові жити і померти за неї. Коли дивишся в очі побратимам на передовій – там нема й тіні сумніву, заради чого ми тут. Натомість у полонених загарбників в очах порожнеча і розгубленість, бо вони самі не розуміють, навіщо прийшли. Переконаність перемагає чисельність. Ця внутрішня певність, помножена на жертовність, робить нас непереможними.

Таким чином, усі ці доводи – і моральні, і стратегічні – наповнюють моє серце твердої надії. А понад усе – невидима рука Господа, яку я бачу в численних випадках на цій війні. Я певен: якщо будемо мужні, Господь учинить те, що Йому до вподоби, і дарує перемогу.

Частина II: Чесноти та обов’язки воїна

Питання 1: Які головні риси повинні бути притаманні солдату-захиснику?
Відповідь: Насамперед три якості:

• Він має бути побожним і совісним (моральним).
• Відважним і хоробрим.
• Вмілим і дисциплінованим у військовій справі.

Питання 2: Чому воїн повинен бути побожним та морально чистим? Хіба на фронті до цього є діло?
Відповідь: Це підтверджує і Святе Письмо, і здоровий глузд. “Коли виходиш у похід проти ворогів своїх – бережися всього лихого” (Повт. Зак. 23:9). Ось кілька причин:

• Воїн щоденно стоїть перед лицем смерті. Як ніхто, він має бути готовим до зустрічі з Богом і до іспиту власного сумління. Побожність тримає його душу в чистоті, щоб навіть у разі загибелі він не загинув навіки.
• Йому постійно потрібна Божа допомога. Недарма кажуть: в окопах атеїстів немає. Коли навколо вибухи, всі моляться. Краще мати зв’язок з Всевишнім не лише в хвилину страху, а завжди. Молитовний, віруючий вояк сильніший духом – а отже, стійкіший у бою.
• Він воює за праведну справу – за віру, свободу, правду. Якщо самому не жити за правдою, то як же боротися за неї? Наша війна – не просто за територію, а за певні цінності. Тому воїн має вже в собі уособлювати ці цінності: бути чесним, справедливим, милосердним. Інакше чим ми кращі за противника?
• Бог поставив його як знаряддя справедливості. Наш солдат – не загарбник, а караючий меч Господній, як колись Гедеон чи Давид. Але щоб бути гідним так називатися, треба відкидати гріх. Інакше меч затупиться. Господь не потерпить, щоб Його Іменем прикривали беззаконня (Вих. 20:7). Тож нашим воїнам слід стерегтися гріха, щоб отримати благословення в битвах.
• У будь-якій професії можна лишатися побожним. Дехто каже: “на війні не до моралі, війна все спише”. Це неправда. І на фронті, і в тилу людина залишається людиною. Нема таких обставин, які виправдовують тяжкий гріх. Навпаки, на війні ще більше цінуються вірність, дружба, жертовність – тож Божі заповіді треба берегти ще суворіше.
• Історія дає приклади благочестивих воїнів. Багато відомих полководців і лицарів, які боронили свій народ, були глибоко віруючими людьми. Вони молилися перед боєм і залишалися лицарями честі навіть у важкі часи. Багато наших сучасних героїв – люди щирої молитви та героїчного духа.
• Добре впорядковане військо – це школа чеснот. В армії воїн учиться готовності до смерті (пам’ятає, що життя коротке), сумлінності (від його слухняності наказам залежить спільна перемога), пильності (інакше загине), терпеливості (треба зносити тягар служби), витривалості (марші, окопи – усе тренує дух), стриманості (зайві емоції чи пороки можуть коштувати життя), молитовності (безперервно звертається думкою до Бога). Таким чином, армійська дисципліна при належному керівництві виховує неабиякі чесноти в молоді.

Питання 3: Хто найбільше противиться побожному солдату в його прагненні жити морально?
Відповідь: На жаль, і всередині війська є такі люди. Основні вороги благочестивого воїна:

• Розпусники і нечисті. Ті, що живуть у блуді, на кожному полігоні шукають нових утіх або навіть вдаються до насилля. Таким розпусникам ненависний приклад чистоти побратима – він наче докір їм, і вони всіляко глузують із його стриманості, тягнуть його у своє розбещення. (Євр. 13:4).
• Богохульники та циніки. Ті, що постійно лихословлять і зневажають Боже Ім’я, для кого немає нічого святого. Вони насміхаються, бачачи товариша з молитвеником чи коли він відмовляється красти або обманювати. Їхня отруйна насмішка – велике випробування для віри. (5 М. 5:11).
• П’яниці. Ті, що топлять совість у алкоголі чи наркотиках. Їм допікає тверезість і зібраність побожного солдата, бо вона контрастує з їхнім розгулом. Нерідко, сп’янівши, вони стають агресивними і можуть втягувати інших у негідні вчинки. (1 Кор. 6:10).
• Мародери та злодії. Ті, що крадуть усе, що бачать – у своїх чи чужих. Їм ненависні чесні солдати, бо бояться, що ті донесуть на них або спинять їхній грабунок. Мародери інколи намагаються підставити або усунути такого небажаного свідка. (Кол. 3:25)

Питання 4: Чи припустимі розпуста, богохульство, пияцтво, мародерство серед солдатів? Може, війна “спише” ці гріхи?
Відповідь: Ні в якому разі! Ці вчинки такі ж гріховні для солдата, як і для будь-кого іншого. Війна не дає індульгенції на аморальність. Писання говорить однозначно:

• “Блудників і перелюбників Бог судитиме” (Євр. 13:4). Якщо хтось виправдовує тим, що “завтра може померти”, нехай пам’ятає: смерть – це ще й відповідь за своє життя. Солдат-блудник ризикує занапастити і душу, і тіло (через хвороби чи чиюсь помсту). Бог не зважає на наші погони – побачить гріх, буде кара.
• “Не залишиться без покарання той, хто марно вимовляє Ім’я Господа” (Вих. 20:7). Груба лайка і богохульство на фронті часто стають звичкою. Але Господь попередив: за кожне пусте слово люди дадуть відповідь, тим більше – за лайку. Скільки не кричи “смерть ворогам”, а якщо щодня поминаєш нечистого, то сам себе опоганюєш. Чистота мови – теж зброя світла.
• “П’яниці… Царства Божого не успадкують” (1 Кор. 6:9–10). Пияцтво – ворог війська. Нетверезий боєць – легка мішень і загроза для своїх. Тим більш гріховно спиватися в тилу. Алкоголь – підступніший ворог, ніж окупант, бо краде волю, нищить родини, знекровлює націю. Ворог, до речі, радіє, коли наші вояки п’ють, бо знає: з ними легше буде впоратися. Тож тверезість – наш закон.
• “Хто кривдить, той одержить по своїй кривді, бо Бог не робить винятків” (пор. Кол. 3:25). Мародери й злодії думають, що їм усе зійде. Але ні – Бог не робить знижок на воєнний час. Украв у брата по зброї чи у мирного мешканця – такий самий гріх, як і в мирний час, а то й гірший, бо вчинений тоді, коли маєш захищати, а не грабувати. Попаде такий злодій під трибунал – і добре; а якщо навіть людський суд його мине, Божий – точно настигне.

Питання 5: Чому ж тоді серед наших солдатів трапляються безбожні та нечестиві особи? Звідки вони взялися у нашому війську?
Відповідь: Сумна правда в тому, що армія – зріз усього суспільства. А наше суспільство довго було духовно хворим. Ось кілька причин:

• Спадок старої системи. Командири не завжди пильнують, щоб обирати благочестивих офіцерів. На жаль, у спадок від старого ладу де-не-де залишилися кадрові військові зі шкідливими звичками – для них матюк це норма, дідівщина “традиція”, горілка – найліпший друг. Такі командири власним прикладом псують підлеглих. Як кажуть: який піп – такий і прихід. Якщо нагорі немає високої планки моралі, то й внизу пануватиме розхлябаність.
• Не всі кращі одразу пішли у військо. Багато щирих віруючих чи просто вихованих людей не одразу були готові йти в солдати – особливо до великої війни. У мирний час армія мала погану славу, туди мало хто рвався. От і виходило: кращі сиділи в науці чи бізнесі, а на контрактну службу нерідко йшли авантюристи або ті, кому подітись нікуди. Звісно, зараз, у час народної війни, все змінилося – але все одно не можна сказати, що до війська прийшли самі святі. Деякі достойні люди не можуть служити через здоров’я чи інші причини, тож їхнє місце займає гірша особа.
• Поблажки до дисципліни в минулому. Вищі чини не завжди суворо підтримували порядок і дисципліну. На щастя, нині вже небагато випадків, коли “покривають” правопорушення своїх. Але трапляється: щоб не виносити сміття з хати, командири заплющують очі на неподобства – п’янки, дрібні крадіжки, нестатутні стосунки. Це розхолоджує військо і подає поганий сигнал: злочин терплять. А зло, якщо його не карати, множиться.
• Духовна хвороба суспільства. Як бачимо, армія успадкувала проблеми народу. Якщо в народі було багато безбожництва, пияцтва чи корупції, то частина носіїв цих гріхів опинилася і в війську. Причин кілька, але жодна не виправдовує гріха – це радше пояснення. З цим болем треба жити і поступово його лікувати. Попри все, переважна більшість наших воїнів – чесні та сумлінні, і на них тримається честь війська.

Питання 6: Як ми можемо чекати Божого благословення на перемогу, коли в нашій армії чимало грішників? Чи не відвернеться Господь від нас через них?
Відповідь: Це болюче питання, і з часом потрібно шукати шляхів виправлення ситуації. Навіть у війську царя Давида були «лихі та нікчемні люди» (1 Сам. 30:22). Навіть серед апостолів був Юда. Бог допускає, щоб пшениця і кукіль росли разом до часу жнив, щоб випробувати віру праведних. Але ми все ж маємо підстави надіятися на Боже милосердя:

• У війську є багато хоробрих, щирих, побожних солдатів. Згадайте хоча б відомі історії про наших капеланів, про воїнів, що рятували поранених і тварин, ділилися останнім із цивільними, прикривали товаришів собою. Ці приклади – не вигадка, їх сотні. Отже, не все так зле: є “закваска” праведності в нашому війську. І заради цих праведників, вірю, Господь милує ціле військо (як колись обіцяв не погубити Содом, якби там знайшлося хоча б десятеро праведних).
• Бог може використати і нечестивих для Своїх цілей. Згадаємо, Він іноді допускає навіть злих духів виконувати Його волю (наприклад, нищити безбожників). Так само й недобрий солдат може послужити Божому плану – хоч і без нагороди для себе. Чимало грішників у нашому війську, самі того не розуміючи, виконують місію стримування ще більшого зла. Пригадаймо біблійних царів Саула чи Єгу: вони були далеко не бездоганні, але Бог їх використав, щоб покарати чужинців і відновити порядок – а вже потім із ними розібрався окремо.
• У Писанні є приклади, коли навіть не найкращі люди служили для добра Божого народу. Наприклад, військо царя Кіра (язичники) звільнило юдеїв із вавилонського полону – бо Бог так повелів. Так само й деяких наших бійців, які, може, й не ходили до церкви, Господь усе одно вживає як Свої знаряддя, адже вони б’ються на праведному боці. Ми молимося, щоб ці люди в процесі війни й самі навернулися до добра. А якщо не навернуться – принаймні допомогли іншим, а далі їхній суд у руках Божих.
• Отож, присутність грішників серед нас – не привід опускати руки. Треба самому старатися таким не бути й діяти добрим прикладом настільки, наскільки можливо. А в решті – покладатися на Бога. Він знає Своїх і захистить тих, хто шукає правди. А кукіль від пшениці Він відділить свого часу.

Питання 7: Що скажеш про деяких наших солдатів, які з побожним запалом ламають ворожі пам’ятники, зносять ідолів чи символи окупантів? Це виправдано?
Відповідь: Це виправдано і навіть похвально, якщо це робиться не заради розваги, а з ревності по Правді і очищенню своєї землі. Якщо очищення від ворожих символів відбувається без мародерства і з дозволу командирів – це тільки вітається. Усе слід робити не в шаленстві, а впорядковано. Але коли Бог вкладає “меч реформації” в руку солдата, не варто надміру стримувати його від знищення предметів марновірства та ідолопоклонства – особливо якщо ті, хто мав це зробити раніше (влада чи духовенство), занедбали свій обов’язок. 

Згадаймо: багато років у наших містах стояли пам’ятники кривавим тиранам і катам народу. Чиновники все відкладали їх прибирання. А ось прийшла війна – і солдати та активісти за кілька місяців прибрали більше ідолів, ніж влада за десятиліття. Я певен: Бог дивиться на це схвально. Краще пізно, ніж ніколи, розтрощити тих ідолів, що віками бентежили нашу душу і тягли нас у темряву минулого.

Тому ревність солдатів у знищенні ворожих стел, пам’ятних знаків, портретів тиранів тощо – це добра ревність. Головне – не скочуватися до вандалізму проти мистецьких чи релігійних цінностей, які не несуть загрози. А все, що слугувало брехні й обману народу, повинно бути знищене. Недарма в Біблії хвалять царя Єзекію, який “розбив мідяного змія, що народ почав був йому кадити” (2 Цар. 18:4). Так і ми трощимо фальшиві “святині” ворога – і, можливо, саме Бог надихнув щирих воїнів зруйнувати цих ідолів зараз, коли триває священна боротьба.

Питання 8: А як щодо спалення різних ворожих книжок чи паперів – чи це не варварство? Он солдати палили церковні календарі та листівки окупанта, його прапори…
Відповідь: Я можу багато що сказати на виправдання цього запалу:

• Пропагандистський мотлох ворога треба нищити. Ворог приніс із собою купу агітаційної макулатури – від листівок до “підручників історії”, де нас обмовлено. Усе це треба знищити, щоб отрута не розповсюджувалася. Наші воїни палили таку макулатуру – і правильно робили.
• Фальшиві “духовні” видання загарбника теж не святі. Те саме стосується релігійних атрибутів окупанта, які фактично підтримували розбещене, бездуховне духівництво. Наприклад, церковні видання агресора, що пропагували його імперську ідеологію, живили сліпоту і марновірство, котрі спустошували наш край.
• Їхня псевдодуховність спричинила наші теперішні біди. Значною мірою саме ці імперські “духовні” речі стали однією з причин війни, бо їхні ревні адепти – “п’ята колона” – підтримали окупанта. Хто благословляв танки агресора? Їхні продажні священники. Хто пророкував, що ми впадемо за три дні? Їхні ворожбити. То чи не повинні ці книги і символи горіти у вогні?
• Для багатьох ворожі символи стали ідолами. Люди більше любили ідеологічні паради, ніж реальну пам’ять про жертв; більше шанували образи тиранів, ніж живих людей. Ті ж папірці на кшталт перепусток окупаційної “влади” чи ворожі прапори стали фетишами. Вороги шаленіють від того, що ми це палимо, – отже, це справді болючий удар по їхньому духові. Настав час знищити цих “мідних зміїв”, що стільки років були спокусою для нашого народу.
• Воїн має право очистити землю, якщо інші зволікають. У багатьох випадках солдати, які присягнули на вірність народу, мають повне право знищити все, що спонукає до гріха, якщо влада чи інші цього не зробили. Якщо до війни існували закони, щоб прибрати такі символи, але їх не виконували, то війна – час довести справу до кінця. Воїни бачили своїх друзів закатованими під прапорами ворога – чи дивно, що вони у праведному гніві палили ті шматки тканини? Це святий гнів, як у маккавеїв, що очищали Храм від бовванів. Немає тут нічого осудливого.

Питання 9: Що ти скажеш про відвагу та мужність? Чи справді вони так потрібні воїну?
Відповідь: Відвага – шляхетна й героїчна чеснота, що вирізняє справжнього воїна (і воїна-жінку теж). Без неї неможливо бути добрим солдатом. Кажуть: краще лев на чолі оленів, ніж олень на чолі левів. Один хоробрий вартий тисячі боягузів. Боягузтво принижує людську гідність, перетворюючи захисника на жертву – це ница, жалюгідність, бо сама природа захисника  покликана бути сміливим та відповідальним. “Злочинець утікає, навіть коли ніхто його не переслідує, а праведний сміливий, наче лев.” (Пр. 28:1).

Бог колись наказав ізраїльському війську відпустити додому всіх боягузів перед битвою (“хто полохливий та м’якесердий, нехай повернеться додому” – Повт. Зак. 20:8), бо малодушні приносять більше шкоди, ніж користі. Вони, як нуль перед одиницею, – замість додавати сили, віднімають (роблять із 10 – 01). Боягуз зазвичай гине першим, бо йому бракує духу гідно боротися і захиститися.

Отже, мужність – обов’язкова якість воїна. Це не означає відсутність страху, а означає вміння долати його заради вищої мети. Найбільше прославлені ті солдати, що боялися, але йшли вперед і перемогли свій страх.

Питання 10: Що допомагає солдату бути хоробрим? Звідки джерела його сміливості?
Відповідь: Їх багато. Ось головні:

• Праведність справи. Усвідомлення, що ти захищаєш свій дім від загарбника, додає сил. Совість чиста – тож душа тверда. Солдат знає, за що воює, і це мотивує стояти незламно, “Будь мужній, і станьмо міцно за народ наш та за міста нашого Бога, а Господь нехай зробить, що добре в очах Його!” ( 2 Сам. 10:12). Приклад: наші оборонці, навіть будучи оточеними ворогом, не скорилися йому, а мужньо відповіли відмовою. Це і є сила праведної справи – навіть перед лицем смерті не схилитися, бо ти на своїй землі і стоїш за правду.
• Божа обітниця допомагати Своєму народові. Ми віримо, що “жезл нечестивих не лежатиме над долею праведних” (Пс. 124:3). Бог – помічник і покровитель тих, хто на Нього покладається. У Писанні безліч обіцянок для захисників добра: “Господь Саваот із нами, захист наш – Бог Якова”; “Полки можуть бути могутні, але розбіжаться, якщо Бог за нас”; “Коли Бог за нас, то хто проти нас?” (Рим. 8:31). Читаючи такі слова, воїн переймається відвагою від самого Неба.
• Приклади Божої допомоги в минулому. Пам’ять про наші перемоги раніше додає хоробрості зараз. Коли важко – ми згадуємо, як уже бувало сутужно, але Бог рятував. Як снаряди падали довкола, але більшість дивом вижила. Як ворог підходив – та раптом відступив. У цих “випадковостях” ми бачимо Божу руку, і це надихає стояти далі. “Пригадаю я вчинки Господні, як чудо Твоє я згадаю віддавна,” ( Пс. 76:12) та І сказав Давид: „Господь, що врятува́в мене з лапи лева та з лапи ведмедя, Він урятує мене з руки цього филисти́млянина” (1 Сам. 17:37).
• Чудеса, що трапляються нині. Часто на фронті стається таке, що інакше як дивом не назвеш. Ворожий снаряд не розірвався, впавши біля бліндажа – хіба не чудо? Цілий взвод вийшов з оточення без втрат – диво? Несподівано з’явилася підмога, у ворога зірвався задум, наш пілот залишився невидимим для радарів – хтось скаже: збіг, а ми кажемо: Боже провидіння. Ці чудеса дуже додають сміливості: відчуваєш, що Господня рука тебе прикривають.
• Віра, що жодна волосина не впаде без Божої волі. Як учив Спаситель: “Не бійтеся тих, хто вбиває тіло, душі ж убити не може” (Мт. 10:28). Ми – віруючі люди. А якщо й не були дуже віруючими, то на війні почали вірити. Розуміння, що життя і смерть – у руках люблячого Бога, визволяє від паралізуючого страху. “Будь що буде – як Бог дасть”, – каже воїн і сміливо йде вперед. Бо його охороняє не лише шолом чи окоп, а Божа всемогутня воля. Загинути від кулі сьогодні чи завтра – то вже як призначено. Тож нема чого надміру боятися – краще пам’ятати про честь і обов’язок.
• Розуміння, що боягузтво – шлях до загибелі. Наші хлопці не раз помічали: хто панічно кидався тікати, того куля й наздоганяла. Хто панікує – той робить фатальні помилки. Хоробрість – це не лише доблесть, а й питання виживання. Мозок хороброго працює краще, ніж мозок у паніці. Невелика частка спортивної злості, зібраності – рятує життя і веде до перемоги. Це підбадьорює: “я мушу бути хоробрим, якщо хочу вижити”.
• Певність, що хто загине за правду, той не вмирає марно. У народі кажуть: “Герої не вмирають!”. І це не просто слова. Ми справді віримо, що ті, хто віддав життя за праведну справу, здобули собі безсмертну славу і шану в серцях мільйонів. А окрім того – вічну нагороду в Бога, бо “немає більшої любові, ніж покласти життя за друзів” (Ів. 15:13). Ця думка виганяє страх смерті. Як сказав один офіцер: “Я вже помер для себе, тепер живу для перемоги”. Коли людина так вирішила – вона стає відчайдушно сміливою, а таких вороги бояться найбільше.
• Молитви всіх вірних на боці правди. Усвідомлення, що зараз по всьому світу люди моляться за нас, теж підносить наші війська вперед. Матері, діти, старенькі в храмах – усі просять Бога вберегти воїнів, додати їм хоробрості. Як же можна зрадити їхні сподівання? Як в останню мить не зібрати волю в кулак, знаючи, що десь бабуся вдосвіта шепоче: “Господи, допоможи нашим захисникам”? Такі думки перетворюють звичайного хлопця на воїна світла.
• Участь багатьох побожних людей у цій справі. Уже згадувалося: коли з тобою в окопі побратим, що вчора причащався, або командир, що починає нараду з молитви, – як тут не набратися відваги? Відвага і мужність теж заразливі, як і паніка. Армія безстрашних не залишить шансу армії рабів.
• Нагорода – честь і пам’ять. Зрештою, кожен солдат хоче пишатися своєю службою. Страх ганьби перед товаришами сильніший за страх смерті. Ми хочемо, щоб нас запам’ятали як героїв, а не як боягузів. І ця здорова честь теж жене вперед. А християнин пам’ятає й про вищу нагороду – Небо, де чекають на праведників. Хто мужньо вистояв у правді, тому уготований вінець життя. Хіба може бути більший стимул?

Отак з усіх цих джерел душа воїна черпає відвагу. І, спираючись на них, я кажу разом із побратимами: ми готові битися, доки б’ються наші серця.

Питання 11: На завершення: чи буде, на твою думку, справжнє оновлення і реформація нашого народу перед тим, як настане повний мир? Чи зміниться країна на краще внаслідок війни?
Відповідь: Так, я вірю – безсумнівно буде. Ось чому:

• Божа наука через випробування. Гнів Божий давно горів над нашим краєм за давні гріхи – несправедливість, неправду, чвари, продажність (корупцію). Ця війна – страшне випробування, але, можливо, і ліки від наших хвороб. Бог допустив біду, щоб очистити нас. Якщо зробимо висновки і покаємося в злому, Господь поверне нам мир. Але цей мир прийде вже до оновленого народу. Я певен, що спокій буде дарований лише після того, як ми навчимося бути єдиними, чесними, дисциплінованими. Інакше – за що нам такий дар?
• Вододіл історії. Війна стала межею епохи. Зараз маємо новий історичний шанс. Кожне століття приносить народам великі злами; нині настав час повного визволення – і від зовнішнього ярма, і від внутрішнього безладу. Війна стала каталізатором “нової етики” в нашому суспільстві. Старі гнилі схеми відмирають, нові правила народжуються в окопах і волонтерських центрах. Отже, попереду – докорінна трансформація суспільства. Мир настане не шляхом повернення “як було”, а тільки після справжньої духовної й соціальної трансформації.
• Найбільший страх ворога – наше оновлення. Супостат розв’язав цю війну значною мірою тому, що злякався нашого пробудження і реформ. Їхня пропаганда скаженіла від слів про “нове військо” і “нове покоління” серед нас. Тому й бомбили нас – в надії загнати назад у трясовину. Отже, наше моральне і громадянське зміцнення – їхній найбільший кошмар. А значить, це і є запорука перемоги. Ми станемо саме такими, якими нас не хотів бачити ворог: сильними, свідомими, модерновими. Бог осоромить нечестивих тим, що здійснить усі їхні страхи – реформує наш край до самого кореня.
• Темрява найгустіша перед світанком. Диявол та його слуги нині надзвичайно активні – це видно з люті, з якою ворог нищить усе живе. Як тоді, коли Христос народився, Ірод звелів винищити немовлят, так і зараз: наближається великий світанок, і темрява шаліє, намагаючись спричинити якнайбільше горя. Але це лише передвістя сонця. Коли сили зла так розперезалися, значить, їхні години полічені. Після найтемнішої ночі сходить зоря. Лютість ворога підтверджує, що він відчуває свій кінець – а ми повинні відчути початок нового життя і готуватися до нього.
• Молитви друзів і відповідальність перед світом. Усі наші друзі по світу моляться за наше оновлення і чекають його. Байдужих нема: мільйони очей стежать, як ми проходимо через це полум’я. Як срібло очищається вогнем, так Україна очищається стражданням (Ic. 1:25). І я певен – пройшовши, ми здивуємо світ. Адже кожен щирий приятель України – від простого волонтера до високого духовного провідника – хоче бачити нас процвітаючою, чесною, показовою нацією. Це накладає на нас відповідальність: не можемо їх підвести. Уже зараз виникають численні ініціативи: допомога ветеранам, психологічна підтримка, плани відбудови міст, освітні програми. Вони падають на благодатний ґрунт суспільства, що втомилося від старих бід. Отже, увесь християнський світ чекає нашого відродження – і їхні молитви не будуть марні.
• Міра беззаконь ворога переповнена. Бог довготерпеливий, але не дозволить глузувати з Себе безконечно. Те, що наробили окупанти – геноцид, масові вбивства і звірства – волає до Неба про відплату. Вірю, що Господь учинить суд над їхнім царством, як учинив над Вавилоном чи гітлерівською Німеччиною. Для нас це означатиме нову сторінку історії. Навіть з практичного боку: після такої дискредитації зла, довкола якого декотрі наші люди раніше гуртувалися, вже ніхто при здоровому глузді не захоче вертатися під ярмо ворога. Міф про “доброго пана” розвіяно; залишилася правда про ката. Тож дух нашого народу назавжди змінився – ми вже не та наївна маса, що колись вірила облуді.
• Національна клятва і єдність. Наші урочисті присяги та єдність скріплюють мету оновлення. Згадаймо, що всі ми як один колись дали обітницю будувати вільну державу. Потім, у час великих потрясінь, народ мовби уклав новий завіт, жертвуючи собою заради свободи. Зараз, на війні, кожен воїн присягнув народові, кожен волонтер зобов’язався допомагати до кінця. Ці незліченні угоди честі не можуть пропасти марно. Вони – наче ковчег, що винесе нас на новий берег. Ми пов’язані спільною клятвою перед полеглими – більше не жити по-старому, не зрадити їхню жертву. І Бог, Який почув ту клятву, дасть силу виконати її – тобто змінити країну на краще.

Отож, я глибоко переконаний: попереду велика переміна сердець, умів і суспільного ладу. Це і є запорука справжнього миру – такого, де ніхто й ніколи вже не поневолить нашу землю. Не залишиться на ній місця ідолам, тиранам і зрадникам. Мир настане, коли ми станемо гідними миру. І ми вже стаємо такими – через страждання до воскресіння.

Молитва

Господи, Ти був зі мною там, де лунали постріли,
і Ти залишаєшся зі мною тепер, коли тиша іноді важча за вибухи.

Ти знаєш те, що я бачив, і те, про що я мовчу.
Очисти мою пам’ять від того, що нищить душу,
і збережи в ній те, що вчить берегти життя.

Навчи мене жити без броні, не втрачаючи пильності;
любити світ, не заперечуючи правди про зло;
пам’ятати полеглих і не застрягнути в смерті.

Коли мене тягне назад у темряву — назви мене по імені.
Коли я втомлюся бути сильним — будь моєю опорою.
Коли прийде мир — навчи прийняти його без провини і страху.

Я — не лише те, що пережив. Я — Твій.
Веди мене далі.
Амінь.