Реквієм за покликом. Розділ книги: «Побожне Воїнство. Богословський погляд на війну і військову службу»

Свідоцтво військового капелана Максима Абрамова

«Війна – це продовження політики іншими засобами» (Карл фон Клаузевіц).

Я не шукав цього шляху – він сам знайшов мене…

Вибухи лунали так гучно, ніби невидима рука раз по раз висипала кошик важкої, струхлої білизни просто на голови тих, хто рятувався в підвалі п’ятиповерхової хрущовки. Повітря здригалося як та кішка, після облитою холодною водою, а пауза між ударами була страшнішою за сам гуркіт. Семеро людей прощалися з життям, розуміючи, що це, мабуть, їхні останні хвилини. Один юнак обійняв матір і вклав свої пальці їй у вуха, щоб вибухи було чути якнайменше, та, наскільки міг, просив пробачення за те, що був не надто слухняним сином. 

Завіса нових змін

Автобус рухався у бік міського центру маленького Слов’янська, важко й неквапно, ніби старий кінь, який пам’ятає кожен камінь під копитами й не поспішає обманювати втому. Колеса слухняно ковзали знайомим маршрутом, а салон тремтів від тихого, втомленого деренчання. 

З радіоприймача, крізь сипкий тріск динаміка, проривалися уривчасті повідомлення. Слова не складалися в цілісну картину, лише тривожний шумовий фон, який того дня ще не мав для мене справжньої ваги. Я не знав, що саме ці нечіткі фрази згодом стануть частиною щоденної реальності, звичкою, що оселиться в слуху, а з часом – болючою рискою в пам’яті, яка поділить життя на два нерівні береги. 

Телефон раптово озвався в кишені різким, дешевим сигналом, ніби з далекої сцени долинув задушений гітарний акорд. У шумі салону виринув мамин голос – напружений, ламкий, як струна перед розривом. Вона вже бачила те, що я лише уявляв за її інтонацією. Немов відповідаючи на невимовне прохання, автобус із протяжним скрипом спинився саме там, де треба, випускаючи пасажирів у повітря, насичене тривогою.  

Дорогою додому я майже біг – уривчасто, різко, наче намагався відірватися від тіні, що йшла слідом. Двері піддалися з першого поштовху. У квартирі батьки мовчки стояли перед телевізором – так, ніби дивилися не на екран, а в розлом реальності.  

Старий телевізор, що більше скидався на музейний експонат, транслював центральні новини. На екрані замасковані постаті притиснулися до стіни місцевого відділку міліції. Вони чекали, доки «буханка» (авто) ривком вирве решітку з вікна, за яким перебувала чергова зміна добового наряду. Зображення смикалося, звук дзижчав, немов метал по склу. Батько не зводив погляду. В його очах, як у затемненому дзеркалі, промайнули знайомі історії – Придністров’я, Сараєво, Грузія.  

Слова вирвалися самі, швидше за думку: «що тут відбувається?» – спитав я.

У ту ж мить щось склалося в голові: події Майдану відбилися на Сході країни – у спотвореному дзеркалі війни. У розмові з батьком з’явилося дивне відчуття повтору, ніби я вже десь бачив цей сценарій, у дитячих спогадах або уривках старих новин. Його коротке пояснення лише підтвердило це передчуття.  

Відтоді кожен різкий звук – сигнал потяга, падіння книжки, випадковий крик у темряві – стискав груди й змушував тіло напружуватися наперед. Повітря стало густим, важким, як перед грозою, але воно так і не розрядилося. Це було схоже на знак: війна вже поруч. А за  нею завжди ходить смерть – у шумі, у мовчанні, у паузах між подіями. 

Мій розум ще не усвідомлював одне: війна не приходить ззовні – вона прокидається всередині людей. І вже після першої ночі стало ясно: тиша інколи страшніша за будь-який вибух. Дванадцятого квітня, у день, коли зазвичай згадують про польоти в космос, небо не відкрилося для мрій. Воно опустилося над нами. 

Тоді я ще не здогадувався, що ідеї здатні породжувати соціально-політичні катаклізми, бо був занадто молодим, щоб це усвідомити. Та ідея, яка прийшла до нас, тхнула імперським пилом і була щедро скроплена людською кров’ю. Вона не несла визволення – її справжнім завданням був розклад: спочатку свідомості, потім спільнот, а зрештою й цілих міст.  

Правду кажуть, пропаганда – це армія без зброї, але з набагато точнішими прицілами. Вона стріляє не кулями, а словами. І коли ці слова влучають, люди починають воювати самі з собою – за «правду», яку їм обережно підсунули. 

Так Донбас перетворився на плацдарм, де зневіра, страх і зрада стали високоефективною зброєю – витонченою у своїй підлості. Це був край шахт і заводів, що дихали на ладан, але все ще тримали людей у жорсткій трудовій дисципліні. Міста здавалися сірими не через бетон, а через втому та вугілля: втомлені під’їзди, втомлені обличчя, втомлена надія. Донбас жив за логікою виживання, а не розвитку. Тут поважали силу, мовчання і «своїх», а не абстрактні ідеї чи далеку державу.

«Руський мір» виявився не новим райським світом, де панують честь і справедливість, а безоднею, що засмоктує все живе. У цій безодні ім’я Бога вимовляли часто – але не для покаяння, а як прикриття. Його намагалися зробити прапором, печаткою на насильстві, виправданням для зла (Повторення Закону 5:11). Та Бог не живе в брехні й не благословляє руйнування. Він мовчки стоїть там, де ще залишилася жива совість, і чекає, коли людина знову згадає, що вона – не зброя, а образ.  

Відтак війна скинула маску. Вона перестала ховатися за політичними гаслами – просто прийшла, без форми й без вибачень. І з її приходом скінчилося те просте, людське «братство», яке ще вчора здавалося нерушимим.  

Богословська рефлексія #1: Війна як наслідок занепалого світу

Читаючи стародавнього китайського мислителя Сунь-цзи, який сказав: «війна – це велика річ для держави, це ґрунт життя і смерті, це шлях існування і загибелі. Це слід збагнути». Цікаво відзначити, що цей військовий трактат з’явився приблизно в той же період, коли писалися окремі рукописи Старого Завіту (як книга Ездри в 5 столітті до н.е.). Це означає, що війна з давніх часів розглядалася не тільки як збройна боротьба, але і як спосіб диктувати долі країн і формувати політичні топографії цивілізацій. Війна є частиною тих істин, які змінюють історію народів і кидають виклик межам віри однієї людини. Вона розбиває легкі відповіді, виявляє страх, біль і надію.

Саме тому теологія війни – це не теорія про конфлікти, а роздуми про Бога, людину і любов у страждаючому світі. Безумовно, людство пережило свою власну трагедію в битві при «Ватерлоо» з гріхом. Святе Письмо пов’язує це з первинною гріховністю людської природи, а саме з падінням Адама і Єви.  

Історія Каїна та Авеля (Буття 4:8) є глибоко символічною: перше кровопролиття в біблійній історії стається не між ворожими народами, а між рідними братами. Це вказує на те, що коріння будь-якого конфлікту лежить не в політиці, а в особистому виборі людини. Вбивство Авеля стає метафізичним початком усіх майбутніх війн, демонструючи, що війна – це не просто зіткнення держав, а масштабне розростання гріха. Гріх, який спочатку руйнує внутрішній світ однієї особистості, неминуче переростає в насильство, здатне нищити цілі цивілізації.

Рух почався

Події, що розгорнулися в моєму місті, стали своєрідним прохолодним дощем для пересушеної пустелі країни. Світ остаточно став іншим – особливо для мене. Тривав третій місяць окупації, коли так звані «ополченці» встановили в місті свою незаконну владу. Жити у квартирах стало небезпечно. Тому ми з сусідами вирішили розчистити підвал і облаштувати там місце для ночівлі, яке стало нашою особистою безпекою та простором єдності.  

Саме там, у підвалі, я вперше почув слова про Надію – від людини, яка ховалася разом із нами. Пригадую, як ми сиділи біля під’їзду, і раптом почули свист ластівки. На мить серце обірвалося: здалося, що це свист снаряда, який летить просто на нас. Страх навчив слухати світ інакше – кожен звук ставав загрозою. 

Той чоловік був адвентистом, поруч із ним завжди була дружина. Він говорив просто, без абстракцій: казав, що Христос прийде знову і що на людину чекає суд. Закликав примиритися з Богом, поки ще є час. Я слухав його з відвертим скепсисом – мені здавалося, що ці слова не мають сили перед жорсткою реальністю війни. Та я бачив, що вони не припиняли молитися – ніби знали щось, чого я ще не розумів.  

Мені тоді було лише сімнадцять років. Я закінчив одинадцять класів і ще не встиг усвідомити, що таке життя насправді. Мій юнацький максималізм будував матеріальну реальність, поки війна не розбила цей наратив вщент, залишивши лише уламки, з яких доводилося збирати себе заново. Саме це сталося того дня в підвалі. Обстріл почався миттєво – ще кілька годин тому з нашого району працювала «Нона». Вибухи лунали один за одним, будинок хитався, немов карточна споруда, а ми, притиснуті один до одного. Я притиснув матір до себе і вклав свої пальці їй у вуха, і натискав так сильно намагаючись хоча б частково відгородити її від гуркоту, що роздирав повітря й тіло. Та обстріл раптово стих, залишивши підвал у гнітючій тиші.  

Коли вдалося знайти сміливість, ми вилізли з підвалу на двір. Перед очима розкривалася нова реальність: розбиті вікна, розкидані уламки, попіл і поламані гілки – усе це більше нагадувало наслідки фукусімськогоземлетрусу. Та справжній землетрус відбувався в мені – у серці, доки розбурхане море страху не було вгамоване Господом. Я ще не знав Його і не розумів, ким Він є, але відчував невидиму силу, яка дозволяла робити крихітні кроки й просто дихати.  

Минув рік. Здавалося б, час мав би загоїти рани, але вони лише залишили порожнечу всередині. Я бігав, не від радості і не для здоров’я, а просто щоб не зупинитися.  Після деокупації всередині мене оселився вакуум. Я прокидався, їв, говорив – і все це здавалося без сенсу. Часто ловив себе на думках: «Навіщо я тут? За що це все?» Ці питання не давали спокою, тиснули, немов важкий камінь на грудях.  

Я цілий рік намагався зрозуміти, що ж трапилося, чому сталося так, і як жити далі. Відповідей не було. Було тільки втомлене тіло, блукаючі думки і постійне відчуття, що щось важливе пішло назавжди. І все ж я бігав. Бо поки я рухався, хоч трохи, відчував: я ще живий.   

Остаточною крапкою зламу стала смерть кота на ім’я Боця. Він пройшов з нами час окупації, але помер від удару автівки, коли повертався з прогулянки до додому. Врешті мій пошук привів до протестантської церкви, де я знов почув знайомі слова, ті, які колись  звучали у підвалі мого дому. Я відразу звернув увагу на людей: вони були інакшими, раділи та співали хвалебні пісні Тому, Кого я не бачив (Івана 1:18). Після цього вийшов проповідник і проголосив з кафедри якусь біблійну цитату:  

«Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, і Я вас заспокою! Візьміть на себе ярмо Моє, і навчіться від Мене, бо Я тихий і серцем покірливий, і знайдете спокій душам своїм» (Матвія 11:28-29). 

Це прозвучало так, ніби він знав, що мені треба. Але ще важливіше те, що ці слова вже понад дві тисячі років несуть одну істину: Бог приходить не для того, щоб видалити біль, а щоб навчити людину носити його з миром у серці, перетворюючи тягар на шлях. Тут я вперше відчув, що віра – це не абстрактна ідея, не книжкове знання, а конкретна Сила, яка здатна підтримати людину в її щоденній боротьбі, навіть коли весь світ здається розбитим. Слово Боже зрештою проникло в мою душу (Євреїв 4:12-13), та запустила процес тотальної зміни. Все стало наповнюватись сенсом, життям та мотивацією служити та допомагати іншим.  

Богословська рефлексія #2: Аномальне  середовище і διάκονος (диякон)зі зброєю

Коли ураган Катріна спустошив місто Новий Орлеан у серпні 2005 року, я був маленькою дитиною і добре пам’ятаю цю катастрофу з телевізійних новин. 

Місто залишилося без електрики, води і навіть базової безпеки на кілька днів. Масштаб катастрофи паралізував поліцію, яка не могла впоратися з її наслідками, і на вулицях панувало масове мародерство. Люди вдиралися в магазини, розбивали вікна, крали холодильники, телевізори, дитячі іграшки – все, що могли схопити і втримати. Виникали збройні сутички через пляшку води чи шматок хліба.

Як підкреслює Дуглас Брінклі, який детально описує катастрофічні наслідки, після того, як вода прорвала дамби, Новий Орлеан залишився без законів. У місті панував хаос – від мародерства до насильства. Лише прибуття Національної гвардії дало людям відчуття, що порядок все ще існує.

На жаль, стан людини, яка під впливом пережитого стає майже неконтрольованою і здатною на аморальні вчинки, не є рідкістю. Тому, апостол Павло, здається, кричить через століття: «Не будь переможений злом, але перемагай зло добром» (Римлян 12:21). Ці рядки не є просто порадою, а справжнім духовним викликом у повсякденному житті. 

Вони стосуються не лише військових, а й цивільних, які перебувають у дуже незвичайних обставинах, як от у зонах бойових дій. За будь-яких обставин (особливо у воєнних «сірих зонах», де залишаються люди) аномія стає дуже поширеною. 

Це про безсилля і страх у середовищі без загальновизнаних правил. Ви втрачаєте контроль над ситуацією, і все стає випадковим. Навіть солдати без стримування можуть стати жертвами спокус, які штовхають людей до мародерства і не тільки. 

Війна розмиває межі між нормальним і ненормальним, і люди опиняються в ситуаціях, де центральним законом є просто виживання. І тому доречно знову згадати слова апостола Павла (Римлян 13:1-4): держава «не даремно носить меч», виступаючи διάκονος слугою, держава має здатність і обов’язок запобігати злу і захищати добро.    

Поклик

Пройшло майже три роки після прийняття водного хрещення, а я все ще шукав своє покликання. У пам’яті є одна зустріч, яка визначила багато чого – моє бачення Бога, богослов’я і навіть майбутню професію. Одного літнього дня, звичайного на перший погляд, у дверях з’явився чоловік. Його постать була виснажена, погляд порожній, наче хтось вирізав з нього здатність відчувати. Він воював у Донецькому аеропорту (ДАП) – справжній «кіборг», як називали таких людей. «Кіборгами» почали називати військових, які у 2014–2015 роках обороняли Донецький аеропорт під час російсько-української війни. Ця неофіційна назва виникла з ворожих повідомлень: противник не міг зрозуміти, як захисники продовжують тримати позиції після безперервних обстрілів, руйнування терміналів, браку сну, води й медикаментів, і жартома говорив, що «там воюють не люди, а кіборги».

Багато хто бачив у ньому героя, символ, але я побачив людину. Просту, зламану там, де не видно шрамів, з глибинним болем, що не зникає навіть після війни. «Світ після війни… він інший», – сказав він тихо. Потім додав: «Або я став іншим».   

Він розповідав про сім’ю, яка теж ніби змінилася, про власний біль і страхи, які він намагався заглушити алкоголем – тимчасовою втечею від реальності. «Я не сплю, – казав він. – Кожен звук здригає мене. Дивлюся у дзеркало і не впізнаю себе».  Врешті він наважився прийти до християнського реабілітаційного центру при церкві, тримаючись за останню надію. У його погляді було стомлення і тихий відчай – ніби програна власна війна. Але його розповідь про капелана, який служив поруч у ДАПі, змінила все.  

Ця історія стала переломним моментом для мене. Я вперше зрозумів, що справжня місія капелана це не лише проповідувати, а бути поруч, коли більше нікого немає. Адже військовий після бойових дій повертається до батьків – сином, до дружини – чоловіком, а до дітей – батьком. І цю складну науку я прагнув пізнати, відчуваючи одночасно страх і покликання, яке тягнуло мене вперед.   

Враження посилило ще одне свідчення з історії: четверо американських капеланів у Другу світову, чиї кораблі потонули в Атлантиці. Рятувальні жилети закінчилися, і вони віддали їх іншим, обійнявшись, молилися кожен по-своєму, але спільно. Ніхто не вижив. Та їхній вчинок став легендою – довів, що віра проявляється не в словах, а в здатності залишатися людиною посеред страху та темряви (Івана 15:13).  

З того моменту слова апостола Павла перестали бути просто цитатою: «Для всіх я став усім, щоб спасти принаймні декого» (1 Коринтян9:22). Деякі битви не виграються зброєю. Їх долають тишею, співчуттям і простою присутністю поруч із тим, хто повернувся з власного пекла. Саме тоді мовчання стає союзником сильнішим за будь-яку силу. Саме ця зустріч дала мені поштовх до навчання та розвитку в напрямку капеланського служіння. Так розпочався мій шлях – від солдата строкової служби до контрактника, від сержанта до офіцера капеланської служби бригади. Адже перед тим, як служити людям, які повернулися з війни, потрібно самому пройти через цей досвід (Євреїв 2:18). Врешті я почав розуміти, що переживає ветеран: навіть якщо сам тоді ще не був у справжньому бою, його очі мовили про порожнечу, яку треба було пізнати й зрозуміти – я начебто дивився в старе дзеркало, що відображало минуле.  

Нові двері

Настав момент істини. Я впевнено йшов вулицями Слов’янська до військкомату, вдихаючи жовтневе повітря – сире, різке, ніби саме місто, ще напівпробуджене, мовчки прощалося з нами. Біля входу вже зібралися матері, дівчата, брати. Очі блищали, але сліз майже не було – чи то стримувалися, чи то волога в повітрі ховала їх. Над усім стояв важкий запах алкоголю: багато хлопців випили «для сміливості». Я стискав у руці сумку, обіймав батьків і ніяк не міг зібрати думки – вони крутилися по колу, зводячись до одного: цей день усе-таки настав.  

Тоді я ще не розумів, що попереду не просто півтора року служби, а глибока внутрішня перебудова. Мені судилося швидко подорослішати – пройти шлях від безтурботності до стану, коли іноді не впізнаєш себе у власному відображенні. Молодість і внутрішній азарт заглушували страх за себе. Натомість сильніше болів страх за маму. Я був єдиною дитиною: сестра померла ще за два роки до мого народження, і мій вибір лягав на неї особливою вагою. Ситуація на Донбасі тоді здавалася застиглою – напруженою, мов тиша перед різким рухом. Я відчував: цей спокій оманливий і може зникнути будь-якої миті. Так згодом і сталося.

У голові виринали казармені міфи: «дідівщина», залізна вертикаль, безжальна система – та, зрештою, майже все, що не скажеш про армію, виявляється правдою. Завдяки фільмам, чужим спогадам і пострадянському християнському наративу уява бачила світ без «купюр». Крок було зроблено – вороття не існувало. Я мовчки сів до автобуса. Без сліз і драми, єдине, підступний ком біля горла. Він рушив, минаючи старі хрущовки в бік Маріуполя. 

Світло просочувалося крізь дрібні дірки в тентовому УАЗі. Ми сиділи, набиті, мов оселедці в бляшанці, – новобранці, яких везли до навчального центру «Десна». Ще кілька днів тому в центральному військкоматі Маріуполя з нас сформували групу для відправки – фактично, до дорослого життя. По прибуттю стало ясно: на нас чекає єдиний ритм замкненої екосистеми. Тут усе повторюється з року в рік. Природа майже не змінюється, і суть лишається незмінною. Армія – одна з найдавніших інституцій на землі, здається, існує ще з часів книги Буття. Так розпочався довгий шлях службі.   

Мама, я в армії

Курс молодого бійця дався нелегко. Постійні ранні підйоми, життя за розкладом, наряди й безкінечна дисципліна швидко давалися взнаки – особливо тоді, коли ти опиняєшся сам у середовищі, де про Христа майже ніхто не говорить і не думає. Для мене це стало викликом особистим і водночас колективним. Ніхто не переслідував мене за віру, але ставлення було стриманим: у військовому середовищі доброта часто сприймається як слабкість. І все ж саме там, на третій тиждень навчання, сталася подія, яка несподівано оживила біблійний рядок: «Носіть тягарі один одного – і так виконаєте закон Христов» (Галатів 6:2).

Пізно ввечері перед відб’єм я помітив хлопця, який сидів біля вікна. Світло ліхтаря ламалося на склі й відбивалося в його очах, повних сліз. Він дивився в темряву так, ніби шукав там щось своє, загублене. Я підійшов і тихо запитав, що сталося. Він відповів просто: йому здавалося, що він застряг тут назавжди, і нестерпно сумував за батьками. Я мовчки сів поруч. Та сказав: «все буде добре, головне пройти цей шлях».

Через півтора місяця, у день присяги, до мене приїхали мати та тітка. Нас урочисто вишикували навпроти трибуни, де хвилювався живий натовп рідних облич. Я впізнав їх одразу – і сльози несподівано накрили, ніби прорвало внутрішню дамбу. Саме тоді я зрозумів: увесь цей час і сам ніс у собі глибоку тугу за домом. Врешті ми подружилися й разом дослуживалина артилерійській базі в Балаклії, яка зазнала сильних пошкоджень під час вибухів. Після навчання нас відправили охороняти її інфраструктуру. І саме з цієї маленької дружби, з уміння бути поруч, непомітно почалася моя перша практика служіння. 

Дні минали один за одним, і я рахував кількість добових нарядів. На щастя, в армії виявилося чимало часу для саморозвитку: я набрав понад двадцять кілограмів, прочитав тридцять дев’ять книг, навчився грати на гітарі, а головне – Бог дав мені розуміння мудрості, про яку я щодня просив. Через три місяці служби до мене завітав пастор церкви, членом якої я був. Зовні він виглядав стримано, але повідомлення виявилося тяжким:

— Ми тебе виключили з членів церкви. 

— За який гріх мене позбавили членства? – спитав я.

Він миттєво відповів, і його обличчя різко змінилося, ставши більш серйозним і угрюмим:

— Ти взяв зброю до рук та прийняв присягу.

Цікаво, що та ж церква прийняла ветерана на реабілітацію, а мене виключила лише за те, що я пішов на строкову службу за призовом. 

Після цього пастор більше не повертався до теми – він сказав своє, і цього було достатньо. Лише через тиждень я дізнався, що фактично своїм рішенням я сам виключив себе з членів церкви. Спільнота, до якої я прийшов у пошуках сенсу, стала для мене справжньою сім’єю. Тут були добрі люди, готові вислухати, підтримати і розділити біль. Але одночасно це була церква з сильним впливом пострадянського менталітету.

Їхнє богослов’я народилося не в атмосфері свободи, а в тіні контролю. У радянські часи церква вчилася жити тихо, непомітно, не конфліктуючи з системою, уникаючи будь-яких форм участі в державних структурах, особливо силовими, для них порада Павла (1 Тимофія 2:1-2), викривлена пострадянською пропагандою, було аксіомою. Звідси – майже інстинктивне переконання: «справжній християнин має бути осторонь зброї, присяги, влади». Не тому, що вони були байдужими до болю чи несправедливості, а тому, що пам’ять про репресії, зради й тиск держави ще жила в їхній крові, як старий шрам, який сочився навіть тоді, коли рана давно загоїлася. Бо брати сиділи за віру.

Для них чистота віри вимірювалася зовнішніми межами: що можна, а чого не можна; де «світ», а де «церква»; хто «святий», а хто «заплямований». Прийняти присягу означало, ніби переступити невидиму лінію – стати частиною системи, якій вони історично не довіряли. В їхній логіці це було не просто особисте рішення, а загроза самій ідентичності спільноти: якщо один дозволить собі такий крок, завтра межа зітреться для всіх (Івана 11:50).

Це поставило мене в кризову ситуацію. З одного боку, було боляче усвідомлювати, що все склалося саме так, а з іншого – відчуття тиску й контролю, мов кайдани, поступово спадало. Я залишився майже на самоті зі своїми думками й почав ставити Богові прості, але важкі запитання: що робити далі, як тепер жити? Відповідь із «Небесної канцелярії», певно, прийшла пізніше – значно пізніше. А поки була тиша, і вона навчала. 

Рік служби був позаду. Зимова ніч тягнулася важко й глухо. Близько першої години черговий по роті різко зірвав мене зі сну, у якому я вже майже демобілізувався, пив чай на кухні й пояснював усім, що армія це «країна чудес». «Один боєць зник» – тихо прошептав на вухо – «Давай збирайся. Йдем шукати цього засранця». 

Цей солдат страждав на депресію: нещодавно дізнався про смерть матері, і його перевели зі служби за контрактом до строкової, щоб він відслужив свій термін. Так він потрапив до нас з якоїсь частини. Такий гамбіт контрактної служби на три роки фактично перекривав півтора року строкової. Я намагався підтримати його, розповідав просте Євангеліє та молився. Але все йшло не так як виявлялось. Ми обійшли довкола спального приміщення та врешті знайшли його в вуличному туалеті, напівголим, у стані повної дезорієнтації – як кажуть в армії, «обдолбаним». Звісно, про це зранку дізналося керівництво, і зрештою його перевели до іншого підрозділу, де було обмеження носіння зброї. 

Його стан був кепський – виглядав він, мов зморщений ізюм. Десь у глибині серця я розумів: допомогти йому може лише Господь або ж могила. Іншого шляху тоді не бачив.

Минуло сім років від нашої останньої зустрічі. Одного разу мене запросили на конференцію, де зібралися капелани «Християнської служби порятунку». Сотні людей, розмови, знайомі обличчя – і раптом серед натовпу я побачив його. Того самого, якого колись довелося витягати напівживого, «обдолбаного», з вуличного туалету.

Він подивився на мене і спершу ніби не впізнав – лише фантомно, інтуїтивно вдивлявся, допоки пам’ять не склала всі фрагменти докупи. А коли згадав – підійшов і почав дякувати. Не за поради і не за слова, а за те, що я тоді молився за нього і ставився по-людськи, без осуду. Сьогодні він має власне служіння в реабілітаційному центрі й допомагає нарко- та алкозалежним. І щоразу, коли я згадую цю історію, ще раз переконуюся: іноді достатньо просто бути поруч, та «Небесна канцелярія» дасть відповідь що робити. 

Час минав, і строкова служба залишилася світлою пам’яттю про юнацькі роки, коли багато чого ще тільки починалося. Я віддав свій борг батьківщині, але ще не розумів, як цей досвід знадобиться мені у служінні ветеранам, військовим та їхнім родинам. І навряд чи комусь буде цікаво слухати, як ми «викачували мед» із того вуличного туалету, поки в країні іде гібридна війна.

Повернувшись додому та розв’язавши побутові питання, я мав подбати про церковну спільноту – але вже іншу. Таку, де служба в армії чи силових структурах, зокрема в поліції, не сприймалася як зрада віри, а пацифізм не був єдиною дозволеною мовою християнства. Через пів року я вже носив військову форму та служив у складі батальйону спеціального призначення «Донбас». 

Саме тут, через два тижні, мені дали позивний «Преподобний» – і, чесно кажучи, він мені зовсім не сподобався. Уявіть собі: позивний дали лише через мої характеристики – не п’ю, не курю і до дівчат не ходжу. Вийшло так собі, ніби я якийсь аскет серед солдатів. Цей позивний був схожий на історію Андерсона про «Гидке каченя» – допоки не настало повномасштабне вторгнення, і реальність раптово перетворила казку на зовсім інший сюжет.

Богословська рефлексія #3: Втрата віри разом з духовною кризою

«Пластикова теологія, коли її поставити перед вогнем, скоро запалає і згорить», – сказав мені мій єпископ, додаючи слова Христа: Той, хто чує Його слова і робить те, що Він каже, подібний до мудрого чоловіка, який збудував дім на скелі. Під час дощу, коли повені увійшли; і коли вітер дув, дім стояв; дім стояв завдяки тому, що був на міцній скелі. Але той, хто чує слова, але не слідує їм, подібний до нерозумного чоловіка, який збудував свій дім на піску.  

«Розумієш – додає він, – війна руйнує не саму віру, а ті образи Бога, які ми сформували у спокійні часи». Людина, яка бачила в Бозі найдужчого захисника та рятівника від усього поганого, може глибоко розчаруватися, коли це уявлення стикається з реальністю страждань. Війна стає своєрідним духовним випробуванням, схожим на історію Йова: питання, які виникають, часто важливіші за відповіді. 

У цьому випробуванні відкривається істина: Бог – це не спроєктована людиною моральна сутність чи втілення наших очікувань, а жива Дійсність, яка явлена в Христі. Він не виконує наші бажання за нашим сценарієм  натомість входить у наш біль і стає присутнім у серці кризи. Віра, яку людина здобуває в цей період, виглядає менш гучною і тріумфаторською, але стає значно глибшою. Вона більше не спирається на ілюзії про захист від неприємностей, а знаходить опору в Божій присутності серед руїн і скорботи. Як це було з пророком Єремією коли той сидів на руїнах Єрусалимського храму (Плач Єремії). 

«Піксельний» бастіон держави

«Богослов’я – річ цікава, вона має ступені еволюції», – зазначав викладач у семінарії, де я почав навчатися після підписання контракту. Дійсно, справжнє богослов’я формується лише тоді, коли стикаєшся з реальністю, коли відчуваєш її «фізику», особливо коли постають такі питання, як наприклад питання захисту.

Після мого виключення з церкви я занурився в дослідження тем захисту, вбивства, клятви та морального вибору в умовах війни – армії й політизованого Євангелія. Доволі швидко стало очевидно, що більшість поверхневих тлумачень були не просто слабкими, а відверто абсурдними. Наприклад, «любов до ворога» не відкидає любов до жертви, важлива істина, яку часто трактують як універсальну без контексту. А заповідь «не вбий» (Вихід 20:13) трактується безумовно, хоча її сенс стосується неправедного вбивства, а не захисту від агресора. Слова Христа з Нагірної проповіді: «Якщо вдарили тебе по правій щоці, підстав і ліву» (Матвія 5:39) стосуються міжособистісних стосунків і моральної реакції на образи, а не ситуацій, коли країна обороняє себе від вторгнення. Саме це, на жаль, не змогли осмислити деякі пастори – можливо, через обмежений досвід або через брак ретельного дослідження, для них усе вже здавалося безсумнівним. 

Цей досвід змусив мене замислитися над глибшою природою війни та її місця у світі, і природно, що роздуми про мораль у війні приводять до розуміння ролі армії. Незалежно від епох, базовий сенс армії залишається незмінним: вона покликана захищати суверенітет і безпеку, стримувати хаос і зберігати мир (Римлян 13:4). Водночас історія показує, що в руках диктаторів армія може перетворюватися на інструмент імперських амбіцій і насильства (Приповістей 16:12).

Попри це, армія формує характер. Вона виховує дисципліну, витривалість, відповідальність і здатність діяти в команді. Для багатьох вона стає справжньою «школою життя». Солдатський жарт «кругле носять, квадратне катають» на перший погляд здається абсурдним, але насправді це стислий код армійської логіки: індивідуальна доцільність поступається системній необхідності.

Армія нагадує величезний механізм, де кожен – лише гвинтик, а будь-яка зміна здатна спричинити ефект тектонічної плити. Вона подібна до каменю: коли стоїть – здається непорушною, а коли рушає змінює весь ландшафт. Не вона підлаштовується під середовище – середовище змушене підлаштовуватися під неї.  

Коли я говорю про військову сутність, маю на увазі не лише інституцію, а стан: жорсткий, стійкий. Подібно до формальної церкви зі своєю ієрархією, формою та доктринами. Обидві змінюються лише через кризу. Армія має власний вимір часу: військова дисципліна тут – не просто про накази, а про виживання. Дні одноманітні, але в кожному з них – чиясь доля. 

Цікаво, що саме армія здатна радикально змінити політичну реальність силовим шляхом. І не тому, що прагне влади, а тому, що володіє організованою силою, дисципліною та монополією на легітимне насильство. У цьому прихована її парадоксальна небезпека й відповідальність: структура, яка покликана захищати порядок, потенційно здатна його зламати. Як говорить відомий вислів, який часто приписують «залізному канцлеру» Отто фон Бісмарку: «Хто не хоче годувати власну армію – буде змушений годувати чужу». Це реальність, на якій тримається держава. Не окрема структура, а жива опора народу. Без неї не було б ані фронту, ані самого дому. І ця правда лишається назавжди. Коли дипломатія програє, виправляти помилки йде піхота. І тоді не час говорити – час стояти. Будь-яка армія – немов кінь: вона відображає вдачу й дух свого вершника. Якщо у вершника є ніяковість і невпевненість, вони передаються через віжки – і кінь починає вагатися, втрачати ритм і напрям. 

Справді, саме вершники формують характер руху: не лише силою наказу, а здатністю приймати правду, навіть коли вона незручна. Некомпетентним і трагічним прикладом цього став Адольф Гітлер. Починаючи з 1941–1942 років, він дедалі більше ігнорував професійні оцінки своїх генералів, втручався в оперативно-тактичні рішення, забороняв відступ навіть у безнадійних ситуаціях, керував фронтами з мапи, не відчуваючи реального стану війська. Його політична гординя підмінила військову тверезість. Армія, яка мала бойовий досвід і професійну школу, була змушена підкорятися не логіці війни, а волі політичного вершника – і саме це прискорило її стратегічний крах. Таким чином, армія постає як велика машина й водночас як сплячий велетень: вона виконує свою щоденну працю мовчки й дисципліновано, але пробуджується лише тоді, коли пролунає команда «до бою». І в цю мить на поверхню виходить не тільки її сила – а й характер того, хто тримає віжки (Приповістей 21:31).

Богословська рефлексія #4: Церква і відповідь на страждання

З самого створення Церкви в день П’ятидесятниці її мета полягала не лише говорити, але й діяти. В нашому контексті йде мова про: підтримку поранених, допомогу сім’ям військових, присутність поруч із тими, хто втратив близьких – це по факту форма живого богослов’я. Вона покликана створити безпечний простір і бути свідком любові і милосердя, яке втілюється у конкретних діях. Треба пам’ятати, що ми всі знаходимось в лікарні, де Главлікар – це Христос, який лікує. Та якщо ми почнемо вважати що отримали нарешті зцілення, то тоді нам Спаситель не потрібний, а це вже хибна та небезпечна думка. (Матвія 9:12).    

Найкращім свідченням віри є не пояснення, а дія, яка готова поділити біль і розділити тягар страждання. У таких моментах слова часто виявляються безсилі та часто дратівливими, і лише жива підтримка допомагає відчути, що людина не залишена наодинці зі своїм болем.  Бо коли ветеран повертається назад в цивільне життя, єдине, чого він хоче –щоб пам’ятали про те, що він ризикував своїм життям заради свого народу та церкви. Зі свого досвіду скажу, якщо не матимете авторитету то не зможете мати моральне право навчати. Тому важливо спочатку почати уважно слухати та співчувати.

«Крапельне зрощення імунітету»

З кожним роком служби в армії я дорослішав і формував характер. Я ніколи не був пацифістом – навіть тоді, коли прийшов до церкви, де на це питання дивилися інакше. Насправді, такі переконання зазвичай тримаються рівно до того моменту, поки лихо не постукає у двері зі зброєю. 

Ще до початку окупації я займався боксом, а за моїми плечима вже було одинадцять років інтернатної культури. Школа, що «славилася» своїм статусом, не дала мені особливої інтелектуальної підґрунтя – частково через мою невелику зацікавленість у навчанні. Та водночас вона подарувала мені інший, значно важливіший досвід: тут я здобув свій перший життєвий «імунітет» – вміння виживати, орієнтуватися в небезпеці та приймати швидкі рішення. Мій шлях додому займав усього чотири хвилини, і важко вимагати більшого, коли батьки працюють з ранку до вечора. Школа стала для мене логічною відповіддю на запитання, чому я саме тут навчаюся. Саме на цьому короткому шляху я зрозумів просте правило виживання: бий або тікай.

У тій реальності старшокласники, які, на превеликий жаль,  зростали без батьків, дозволяли собі різні форми насильства, зокрема й сексуального  над дівчатами, що залишалися в спальному корпусі. Уже тоді я чітко усвідомив: зло існує. І з ним потрібно щось робити, а не вдавати, що його немає.

Хочеш миру, готуйся до війни

21 лютого 2022 року. Простір був занадто малий для такої кількості людей. Повітря було важким, як свинець. Тьмяне освітлення від ламп на стелі робило вирази облич блідими і напруженими.

Приблизно ста людей стояли у тісній близькості: ми майже торкалися плечей один одного, але між нами була тиша, яку можна було тримати в руках. Усі дивилися на командира, начальника штабу, на одній сцені. Його руки, за спиною, були трохи неспокійні, але залишалися стійкими. У цій паузі кожен міг почути своє серцебиття і свої думки, які завжди знаходяться між фоновим шумом повсякденного життя. Він усвідомив: за кілька секунд він скаже слова – і те, що колись було безпечною відстанню між «зараз» і «пізніше», повністю зникне.  

Війна вже підстерігала на виході з цього приміщення, ще не супроводжувана вибухами, але з холодною ясністю. Він наказав нам готуватися до війни, збирати не формальні «аварійні сумки», а речі, які дійсно знадобляться. І  додав, одночасно, тихо: «Дай Бог щоб цього не сталося». 

Але наступного дня ракети вдарили по містах, і батальйони тактичних груп ворога перетнули кордон, захопивши людей у своєрідному напівсні між ніччю і пробудженням. Світ прокинувся іншим, ніж коли засинав. 

Російська Федерація нанесла ракетні удари по всій території країни й перетнула кордон піхотою. Сценарій був схожий з однією історією, нагадуючи, як нацистська Німеччина колись вторглася на територію колишнього Радянського Союзу.

Я прибув з дому якнайшвидше до пункту постійної дислокації, а через два тижні опинився на фронті. Нас розділяла лише умовна, але жорстока бойова лінія, там, де стояла піхота противника і наша. Світ, здавалось, зійшов з розуму: важко було уявити, що в XXI столітті може розпочатися повномасштабна війна на Європейському континенті. Та зло, як виявилось, має динамічну складову. Війна набирала обертів, а моє сподівання, що «ось-ось усе закінчиться», виявилося хибним. Вона завжди приходить як виклик усім простим формулам, ламає акуратні схеми, змішує чорне з білим і змушує ставити питання, від яких неможливо сховатися за цитатами чи готовими висновками.

Та, як писав Екклезіаст, «є час миру, і є час війни» (Екклезіаста 1:13) – і цей час настав для нас. До великої війни мені здавалося, що мої думки про страждання, зневіру та моральну кризу були ніби «неправильними», бо ніхто не бажав досліджувати у мирний час одну з найважливіших трагедій людства  і питання, де був Той, хто тримає все у Своїй руці (Йова 12:10). Історія XX століття мене навчила, що зло не чекає на дозволи: Голокост, дві світові війни, експерименти Менґеле, табори ГУЛАГу, Освенцим, холодна війна тощо… Перелічуючи лише назви, розумієш, що в кожній людині є немислиме зло, і саме тому всім нам потрібний Спаситель Христос (Ефесян 1:7).

Після виключення з першої церкви я нарешті зустрів Біблійного Бога, який зовсім не був схожий на «церковного». Коли ми обговорювали тему захисту – наприклад, що робити, якщо треба захищати дружину від хуліганів на вулиці – відповідь була однакова: «Господь не допустить, щоб це сталось». Коли ж я піднімав питання про реальні звірства та насильство, мені казали: «Це нас не стосується». Це нагадувало історії про християн часів Гітлера: коли євреїв везли до концтаборів, церква співала псалми так голосно, щоб не чути стогону заручників. У той час основною темою для обговорення залишався «справжній» гріх, наприклад, заборона на мастурбацію. Для мене стало очевидним: зовнішня форма та правила церкви можуть відривати від живого Бога, який діє серед болю та несправедливості. 

Віра у такій ситуації перестає бути красномовним словом чи безпечним ритуалом – вона стає дією, яка має наслідки. Саме тому багато людей уникають відповідальності: їм здається, що якщо не підтримувати зло і водночас не чинити йому опору, то біда омине їх стороною. Цю ілюзію нейтралітету болісно точно описав пастор Мартін Німеллер, який провів майже вісім років в нацистських таборах:

«Спочатку вони прийшли за соціалістами, і я мовчав, бо я не був соціалістом. Потім вони прийшли за членами профспілки, і я мовчав, бо я не був членом профспілки. Потім вони прийшли за євреями, і я мовчав, бо я не був євреєм. Потім вони прийшли за мною – і не залишилося нікого, хто міг би сказати на захист мене». 

Це і є фінал нейтралітету – мовчання, яке зрештою пожирає саме себе (Римлян 12:21).

Коли день в країні хилявся до заходу, по той бік океану прокидалася країна, яка добре знає ціну свободи. Там живуть і наші брати, що емігрували понад тридцять років тому, забравши із собою радянську богословську спадщину, у державу з найвищими безпековими гарантіями та бойовою готовністю. Коли я звернувся з проханням допомогти придбати дрон, щоб мати змогу бачити ворога і рятувати життя, мені ввічливо відмовили. Натомість запропонували надіслати памперси й гуманітарну допомогу.

І саме в цей момент різниця між вірою як формою і вірою як відповідальністю стала остаточно очевидною. Я прямо сказав їм: гуманітарна допомога потрібна вже після трагедії, тоді, коли рахують втрати й ховають мертвих. А спротив злу – це спроба не допустити трагедії тут і тепер. Віра ж, яка уникає вибору, рано чи пізно стає співучасницею того, що відмовилася назвати злом.

Саме тоді все стало на свої місця. Люди просто чекали, повторюючи як мантру: «скоро все скінчиться». Як же вони помилялися. Зло ніколи не зупиняється саме по собі – воно лише перевіряє, чи хтось готовий йому протистояти. На момент написання цієї книги кількість російських втрат – поранених і загиблих – перевищила один мільйон осіб. Попри такі колосальні жертви, російське керівництво так і не досягло жодної зі своїх стратегічних цілей, зокрема знищення української державності.

Ми ж, усупереч усьому, змогли досягти результатів, які ще кілька років тому здавалися неможливими. Не маючи власного флоту, Україна витіснила російські військово-морські сили зі значної частини Чорного моря. Українські підрозділи завдавали ударів углиб території противника і навіть здійснили рейд у Курську область, зруйнувавши міф про «неприступну фортецю» та всесильну державу, яка нібито здатна захистити саму себе. Бог наша надія і наша скеля. Тож для мене питання про Бога перестало бути риторичним. Ми залишалися Його слугами, щоб боронити добро там, де вторглося зло (Римлян 13:4). 

«Був нагий і Мене зодягли ви…»

Скло з віконної рами вдарило біля лівого ока. Кров миттєво хлинула, наче з літнього фонтану. Стало зрозуміло: снаряд упав зовсім поруч будинка, вибив вікно, і вторинний уламок дістався мені. У скроні з’явилося дивне оніміння, а за мить голову стисло важким, глухим болем. Так я зрозумів, що отримав свою першу контузію.

Медик, який надав першу медичну допомогу, наказав швидко їхати до стабілізаційного пункту, не було зрозуміло, чи залишився уламок скла всередині. Уже після прибуття до медзакладу мене почало нудити. Та те, що я побачив за кілька хвилин, миттєво відсунуло мій біль на другий план.

У ті самі вхідні двері, через якісь ще десять хвилин після того, як я зайшов, схиливши голову й притискаючи до обличчя вату з бинтом, почали заносити інших  солдатів із пораненнями, від яких стискалося горло. Осколкові рани ніг, відірвані руки, що висіли лише на сухожиллях. Простріляні голови й тулуби, вивернуті назовні нутрощі.

На цьому тлі я раптом чітко усвідомив своє становище: зі мною, по суті, все було добре. Лише ниючий біль у голові і нічого більше. Я підвівся й почав допомагати медикам, раз по раз піднімаючись із першого поверху на другий, переносячи поранених.

Минуло десять днів лікування і я нарешті повернувся до своєї групи. Нашим основним завданням було зайняти оборону та не дати ворогу форсувати річку.  Бій почався в дві години ночі раптово й тривав загалом понад вісімнадцять годин. Ворог задіяв увесь наявний арсенал – артилерію, міномети, авіацію. Ми ж перебували на позиціях, де могли відповідати тільки стрілецькою та гранатометною зброєю й водночас перебували під прикриттям наших підрозділів. Земля здригалася безперервно, час розчинився у вибухах.  

Коли настало коротке затишшя, я вирвався оцінити обстановку й зайняв позицію, де вже були інші. Позаду мене, за якихось два метри, сидів боєць із позивним «Банкір».

Я навіть не почув вибуху. Уламки міни прийшли миттєво – йому просто в горло. На моїх очах він захлинався власною кров’ю, і з цим, на жаль, уже нічого не можна було зробити. Я дивився крізь руку, як життя залишає тіло, і саме тоді різкий, пекельний біль у руці дав зрозуміти: я поранений.

Те, що було далі, надто чутливе, аби описувати його. Тому згадаю лише один епізод, який і досі повертається до мене з особливою чіткістю.

Морфій почав діяти швидко. Я вже був у лікарні Бахмута. Намагаючись відпочити в палаті, крізь напівсон почув крик санітарки; потрібна була допомога. Я підскочив і пішов на голос. Не встиг дійти, як з початку коридору з’явилася людина, на якій не було одягу не тому, що його зняли, а тому, що він згорів разом із тілом. Він не відчував болю, але рухався повільно мов жива мумія. Коли я придивився, побачив на тілі відбитки форми, яка вплавилася в шкіру. Згодом з’ясувалося: це був танкіст, його машина згоріла після влучання. Йому підготували ноші на колесах, розстелили щільну марлю. Але все це вже було марно. Нирки відмовили  і він помер.

Богословська рефлексія #5: Де Бог під час війни?

Мабуть, за цей час я чув це питання стільки разів, що втратив рахунок. Ми сиділи в кафе з дружиною загиблого солдата, яка щойно втратила чоловіка на війні і залишилася одна з двома дітьми.

«Де Бог? Чому Він не захистив? Як тепер жити?» – запитала вона, тримаючи голову в руках. Найчесніша відповідь у такі моменти, напевно, «Я не знаю». Це питання майже неминуче, глибоке, екзистенційне яке пронизує всього.  Коли солдат гине на війні через вибух снаряд або вибуху FPV, психологічно легше прийняти, ніж коли ціла сім’я гине і залишає одну людину в її горі. 

Чи знаю я, чому Бог дозволяє зло, наприклад, війну в Україні? Ні. Але я розумію, чому я не знаю: я обмежений у знаннях, а Бог  – безмежна мудрість,  Його плани виходять далеко за межі моїх здогадок. І все ж я також знаю: Бог не є автором зла. Як писав К. С. Льюїс: 

«Гріх, як людський, так і ангельський, став можливим тому, що Бог дарував їм свободу волі – тим самим, як би поступившись часткою Своєї всемогутності (це знову рух вниз, подібний до смерті). Але Він бачив, що зі світу вільних створінь, навіть якщо вони впадуть в гріх, зможе витворити (і це вже піднесення) глибшу радість і величнішу славу, ніж будь-який світ автоматів міг би вмістити».

Християнська традиція пояснює можливість війни людською свободою. Світ, у якому можлива любов, залишається світом, де можливе і насильство. Недарма Господь каже: «Життя і смерть запропонував Я тобі… обери життя» (Повторення Закоун 30:19). Цей вибір не є абстрактним – він відбувається в усій історії, у рішеннях народів і окремих людей. Саме тому твердження «якби Бог існував, війни б не було» стикається з реальністю людської свободи. Бог не є автором війни, але діє серед людської історії, підтримуючи життя там, де воно руйнується.

Другий шанс

«Боже мій, Боже мій, навіщо Ти мене покинув?» (Матвія 27:46)  – ці слова крутились в голові, коли я дивився на холодні білі стіни лікарняної палати. Я міг залишитися там, на фронті, і, здавалося, бути значно кориснішим, ніж тепер  із обмеженнями, які різко окреслили межі мого тіла. З добрих новин я відчув свою смертність. Але, як виявилося, у Нього були інші плани.

В Україні лікарі не змогли взятися за операцію. Уламок розміром приблизно дев’ять на п’ять міліметрів застряг надто небезпечно поряд із ліктьовим нервом, а правий ліктьовий суглоб був серйозно пошкоджений. Сам по собі цей суглоб – надскладний механізм; як він був задуманий і створений, можна лише здогадуватися. Ліктьовий нерв проходить через так званий кубітальний канал позаду внутрішньої сторони ліктя  і далі спускається вздовж передпліччя до кисті. Цей канал утворений кісткою, зв’язкою та м’язами. Його легко намацати, якщо випрямити руку й провести пальцями по заглибині з внутрішнього боку ліктя. Саме цей нерв відповідає за чутливість мізинця і половини безіменного пальця, а також керує дрібними м’язами кисті. Будь-яке необережне втручання могло коштувати мені руки не метафорично, а буквально.

Врешті, після двох місяців лікування вдома, мене відправили за кордон – до Німеччини. Операцію виконував один із досвідчених хірургів, який мав багаторічний досвід. Коли він подивився на мій суглоб, жодних гарантій не давав: за тридцять років практики він, мабуть, не бачив настільки складного та жахливого випадку.

Попри це, я не втрачав надії. Постійно уявляв, як не зможу більше брати дружину за руку – адже рука майже не згиналася та не випрямлялась, немов «бумеранг». Операція складалася з двох етапів: перший – обережно вилучити уламок, другий – реконструкція суглоба із використанням невеликої кістки  клубового гребіня. Коли я дізнався про план, пожартував: «Руку мені зробите, а ходити я зможу?» Після складної операції я нарешті міг залишити стіни клініки – Гамбурзького університетського медичного центра Еппендорфа. Вже на п’ятий день вільно бігав парком біля клініки. 

Яка несподівана зустріч

Прогулюючись після складної операції містом, яке у липні 1943 року британська авіація перетворила на палаючу вирву, я не міг не думати про його історію. Температура в центрі пожежі сягала 800 °C, а вітер, що засмоктував полум’я, очевидці називали «сміхом диявола». Тоді загинули десятки тисяч людей, і над містом народилося нове явище – вогняний шторм.

Я йшов по навігатору крізь незнайомі вулиці, минаючи різнокольорові будинки, до церкви. Споруда вражала: велике приміщення для недільних богослужінь, всередині просторий хол, який розділяв великий зал і малий. Моє здивування було безмежним, коли я зустрів знайомі обличчя. Але справжнім дивом стала зустріч із пастором, який колись приїжджав до мене під час строкової служби. За майже п’ять років він майже не змінився з того часу, як ми востаннє бачилися. Коли почалася повномасштабна війна, він виїхав зі своєю сім’єю, але навіть тепер його присутність викликала відчуття минулого, яке раптом ожило.

Я подумав тоді: Бог провів мене майже через півтори тисячі кілометрів, щоб знову зустрітися з ним і подивитися в очі. При зустрічі ми обмінялися лише кількома словами, але наступного дня він несподівано зателефонував. Можна сказати, проводив «розвідку боєм»: хотів дізнатися, чого я від нього очікую, який мій статус. Я відповів, що питань до нього не маю, і додав: «У Бога, видно, є відчуття гумору». Він лише зауважив, що це все «харизматія», на що я з посмішкою відповів: «Це лише слова Честертона». Після цього він поклав трубку.

Наступного тижня я знову був у церкві. Я наважився спитати: «Вам не соромно за ваш вчинок?» На що він відповів: «Ні. За що мені повинно бути соромно? Не тобі мене судити». Після цього ми більше не спілкувалися, хоча бачилися майже щотижня протягом року, поки я проходив реабілітацію. 

Богословська рефлексія #6: Прощення і непрощення

Тягар, з яким мені приходиться зіштовхуватись кожного Божого дня, перетнув межу. Це питання прощення і непрощення. Напевно під час війни це стає одним із найскладніших євангельських закликів (Матвія 5:44). Звісно повне прощення може бути лише через покаяння, тобто усвідомлення гріха, який був вчинений проти людини чи народу 

Прощення – це не просто моральний вибір або почуття, а акт волі, що дозволяє людині зберегти свою внутрішню свободу, навіть перед лицем найбільшої кривди. Прощення не означає забуття чи виправдання злочину, а є шляхом подолання зла, через який ми не дозволяємо злу заволодіти нашим серцем і душею. Це нагадує слова Соломона: «Над усе, що лише стережеться, серце своє стережи, бо з нього походить життя» (Приповістей 4:23). 

Справжнє прощення можливе лише тоді, коли ми зберігаємо надію на перемогу добра і справедливості, і водночас не втрачаємо здатності глибоко боліти через страждання і кривду. Саме цю парадоксальну здатність – віднаходити Бога в найглибшому болю – Дітріх Бонгефферописав у листі з в’язниці: 

«Лише тоді, коли дозволяють закону Божому бути чинним щодо самих себе, можна, напевне, одного разу сказати також про благодать, і лише тоді, коли гнів і помста Бога щодо його ворогів залишається чинною й реальною, наше серце можуть трохи заторкнути прощення та любов до ворога».

Повернення до дому з дивом

Моє перебування в цьому дивовижному місці підходило до кінця. Реабілітація, що тривала майже рік, повернула мені здібність рухати рукою. День тільки почався, а я вже стояв у кабінеті професора, проходячи останній медичний огляд.

«Хм, ти ж на пастора вчишся, у тебе там зв’язки», – показав пальцем у гору і радісно вийшов кудись. За столом сиділа доктор, його помічниця, і посміхалася: вона казала, що це справжнє диво. Коли планували мою операцію, у них була конференція та консультація з іншими лікарями, і вони давали лише п’ятдесят відсотків руху руки. Уявіть їхнє здивування, коли побачили рух у дев’яносто сім відсотків! 

Тож, з цією доброю новиною я поїхав додому, відчуваючи, що отримав не лише відновлену руку, а й повернув частину колишньої свободи.

Бути чи не бути?

Війна тривала майже третій рік. Я повернувся до рутинних військових буднів. Військова форма стала другою шкірою, яку знімав лише під час сну. Мій шлях лише набирав обертів: я знову вийшов на позиції, але, на жаль, не надто вдало. Знову отримав контузію – і я досі не знаю, чому мене постійно намагалися вбити. Та найбільше боліло через загибель двох моїх друзів. Хоча для війни це стало майже звичною реальністю: одна трагедія слідувала за іншою, і серце поволі звикало до цієї страшної буденності.

Пам’ятаю цей вихід особливо. Я сидів в бліндажі, притиснувшись до холодної земляної стіни. Повітря було густе від напруги, її можна було пронизувати ножом. І раптом характерний звук FPV-дрона. Той звук, який не плутається ні з чим і після якого час стискається до кількох секунд. Він  прямо біля мене. У цю мить душа справді опиняється біля п’ят: думки зникають, молитви стають короткими, а тіло ніби чекає удару. Але дронзачепився за гілля, заплутався в деревах і… не вибухнув. Це було те дивне відчуття, коли ще секунду тому ти вже попрощався з життям, а тепер сидиш живий, не розуміючи – чому саме цього разу смерть промахнулася.

Саме у бригаді, де служив, я дізнався про капеланську службу і почав рухатися в цьому напрямку. Спершу була готовність стати помічником капелана, але Він вирішив інакше: мені довірили посаду капелана бригади, у якій служу і досі. І відтоді моє серце стало на постійному чергуванні між болем і надією, між смертю і життям.

За майже два роки капеланського служіння світ ще більше змінився. Життя –  це бій, сказав я собі, а людина – тонкий, крихкий інструмент, що легко ламається, особливо під час війни. Моє служіння полягає більше в тому, щоб слухати, ніж говорити, і в цьому  слуханні відчуваєш усю глибину людського болю. 

Час, який не повернути

Коли проходиш долиною смертної тіні (Псалмів 22:4) – незалежно від звання, статі чи ролі – розумієш, що після цього життя вже ніколи не буде таким, як раніше. Війна змінює тебе на рівні, де слова безсилі. Час, проведений на передовій, стискається до проміжків між вибухами й тишею, між наказом і сумнівом. І цей досвід потім живе всередині – навіть коли ти вже вдома, серед мирних вулиць. Судити про те, що таке війна, по-справжньому могли б лиш мертві; тільки вони пережили її до кінця.Цікаво, що ці слова написав Еріх Марія Ремарк у «Чорному обеліску». Він, мабуть, точно знав, про що говорить – бо війна для нього не була темою, а досвідом, який проживається до останнього подиху.   

Все, що мені довелося згадувати і проживати, належить до того, що називають моральною травмою – коли рана не на тілі, а на совісті, коли світ більше не складається в цілість. Я зрозумів одне: нашій психіці легше прийняти удар стихії, ніж зло, яке чинить людина. Природа не має наміру нас знищити – вона просто є. А от зрада, коли вона приходить зсередини – від тих, кому ти довіряв, від своїх, – залишає рану глибшу за кулю. Бо вона вбиває не тіло, а довіру. Після цього доводиться заново вчитися вірити – людям, Богу, самому життю. 

Дозволю собі розповісти дуже трагічну історію. Коли мене відправили на навчання для отримання офіцерського звання й зайняти посаду капелана, це стало вже моїм третім колом, де я знову відчув себе на строковій службі: усе працювало по командах, під контролем, з тією самою армійщиною, від якої, здавалося, давно виріс. Телефони ми здавали під ключ і отримували лише на дві години на день. Того вечора я вже збирався вимкнути телефон, коли подзвонив мій побратим. Його голос був схвильований.

— Макс, – сказав він, – ти ж знаєш мою історію. Я просто хотів поговорити.

Я глянув на годинник – залишалося якихось п’ять хвилин до здачі телефону в коробку.

— Пробач, брате, – відповів я, пояснивши, де перебуваю. – Можемо поговорити завтра?

Він коротко зітхнув:

— Так, звісно. Пробач, що потурбував.

Наступного дня я телефонував йому кілька разів, але він не відповідав. Я заспокоював себе: мабуть, на позиціях, мабуть, зайнятий. Чекав, що напише. Але повідомлення так і не прийшло. Коли я повернувся з навчань – дізнався, що він наклав на себе руки.
На той момент він перебував на бойовому чергуванні в Костянтинівці, виконуючи бойову задачу.

Він пройшов пекло. З перших днів війни – у складі одного зі штурмових підрозділів, які звільняли Бучу та Ірпінь. Те, що він бачив, вивернуло людську душу навиворіт. Його очі – як дзеркало, в якому застигли біль і ненависть. У них можна було прочитати все: втому, страх, гнів і безсилля перед тим, що творилося навколо. Він розповідав, як особисто бачив, що робили російські солдати з жінками та дітьми. Як у підвалах, куди вони заходили під час зачисток, доводилося стріляти на близькій дистанції.
Ключовим моментом є відчуття повної особистої відповідальності за такий вчинок. У В’єтнамі, а пізніше в Іраку та Афганістані, це називали «персональним убивством» – актом, коли ти позбавляєш життя конкретну людину, бачачи її очі, усвідомлюючи, що зробив це власноруч.

Ті історії навіть мене вражали до кісток – а він їх пережив на власні очі. Згодом його перевели до нашої частини. Ми зблизилися – не просто як товариші по службі, а як люди, які бачили однакову темряву. Та я почав помічати, що з ним щось відбувається. Він почав з’являтися нетверезим, одного разу навіть випив медичний антисептик. Його ледве відкачали – добре, що медик був поруч. Я розумів: це не просто втома, це біль, який він не може витримати. 

А потім я дізнався, що його дружина – та сама, з якою він був ще зі школи, з якою мав двох дітей, – зрадила йому. Поки він воював, сусід «допомагав», підставляв плече, і це переросло в роман. Для нього це стало останнім ударом. Він залишив частину самовільно, а я вже готувався до найгіршого. Через чотири місяці він повернувся. Я був щасливий його побачити. Перше, що спитав:

— Ти біди не накоїв?

Він видихнув, ледь усміхнувся:

— Ні. Я подав на розлучення. Ми все оформили.

Я тоді подумав, що, можливо, все позаду. Але, як виявилось, його війна тривала всередині. Він повторив ту ж помилку, що й раніше, – тільки цього разу замість антисептика була «омивайка», курок суїциду. І цього разу його не врятували. Мій добрий друг і наставник, який свого часу допоміг мені сформувати надійний світоглядний фільтр, якось відповів на моє запитання:

— Як стати мудрим? 

Він усміхнувся й сказав:

— Я не мудрий, я досвідчений. Був би я мудрим, не був би тоді досвідченим.

Чи можна поєднати мудрість з досвідом? Мудрість – це не відсутність помилок, а сукупність усього пережитого: і доброго, і болючого. Напевно, ми обоє вчилися в одного вчителя – царя Соломона, який ще задовго до народження Христа сказав: «Адже в безлічі мудрості – безліч пізнання, і хто побільшує пізнання, побільшує страждання» (Екклезіаста 1:18)

Тоді я вперше зрозумів, наскільки буквально важливими можуть бути дзвінки – не як звичка чи формальність, а як тонка межа між життям і тишею. Зараз, згадуючи ту подію, розумію: це був урок, якого до того не було. На жаль, ця трагедія повторилась, але вже з близькою людиною (Плач Єремії 3:2).

Богословська рефлексія #7: Надія

Після Воскресіння Господа Ісуса Христа пройшло більше двох тисяч років. Церква, яка є Божими руками, досі благословляється Духом Святим. За цей час існування довелося пройти дуже багато всього: від гонінь, кліматичних катастроф, хвороб, таких як чума, яка майже знищила Європу, до різних війн.

Сьогодні, коли наш народ і світ опинилися у вирі війни, ми особливо згадуємо, що Господь піклується про нас і в найтемніші часи. Незважаючи на біль, втрати і несправедливість, Він не залишає нас. Ми маємо глибоку впевненість, що з Його руки нас ніхто не вкраде, і що Його мир – вищий за будь-які обставини (Івана 10:28-30, 14:27).

Його правда  вища за людські закони і судження, а Його любов – ширша за наше розуміння. У цьому випробуванні у війні ми тримаємося надії, що Господь контролює все, що відбувається в світі, і що Його сила перемагає навіть найтемніші сили.

Мій улюблений письменник Ґ. К. Честертон якось сказав:
«Християнство чимало разів вмирало і воскресало знову, бо воно мало Бога, який знав дорогу з могили». 

Ці слова нагадують нам, що незважаючи на всі випробування, навіть війну, Церква – це живий організм, який живиться Божою силою, милосердям і вірністю, і тому вона переживе будь-які бурі часу. У цьому ми черпаємо силу і надію для сьогоднішнього дня і для майбутнього. Слава Ісусу Христу! 

Благословення чи прокляття?

Якось запитали мене: «Капелан – це благословення?» Я не одразу відповів, лише посміхнувся крізь тяжкість спогадів. «Якщо приїзд у морг і розвантаження з машини полеглих воїнів, сповіщення родичів про те, що їхній чоловік, син чи батько зник безвісти, або коли треба навідати дружину-вдову з маленьким сином, чи матер, що втратила єдиного сина, або поховання – це благословення, тоді так». Адже справжня праця капелана – це служіння живим людям, коли стикаєшся з їхнім болем, втратами, страхом, розлукою, зрадою, смертю близьких… і ти несеш цей тягар, ношу разом із ними. Так, це теж, мабуть, благословення. Іноді ці миті так розривають серце, що здається, ніби воно ніколи не загоїться. Звісно, є й світлі моменти, але поки що їх значно менше, ніж того, що нас переслідує. 

Мій шлях служіння почався з невеликої історії капелана – зі свідомого рішення йти шляхом від солдата до офіцера. За цей час я відчув на собі весь тягар військової ноші: страх і втому, тривогу й відчай, дружбу і любов, зраду і смерть. Пройшовши цей шлях, я по-справжньому зрозумів ветерана з реабілітаційного центру. Я зрозумів, що означає бути людиною на війні, повністю, без захисту, без ілюзій. Моє життя вже ніколи не буде колишнім, як і світ довкола мене (Псалмів 138:23–24). 

Бог, Який відкрився мені через Ісуса Христа, показав одну фундаментальну істину: «Якщо хтось бажає йти за Мною, він мусить зректися себе, узяти на себе хрест свій і рушати за Мною» (Матвія 16:24).
Саме тут проходить межа між справжнім Євангелієм – «до» і «після». І якщо ти справді Його учень, ти йдеш попри страх, біль і невизначеність. Іноді це означає тримати за руку іншого серед темряви, іноді – стояти самотньо, коли світ навколо йде до біса (Екклезіаста 4:9). 

За час служби мені багато разів доводилось чути одне й те саме питання: «Якщо Господь є любов, то звідки ж тоді сатана?»
Особливо гостро воно звучить під час особистої катастрофи, коли внутрішній світ розсипається на очах: чому це трапляється саме зі мною, за що я страждаю, куди дивиться Бог? Страждання перестає бути абстрактною концепцією і стає реальним виміром життя (Йова 3:11).

Коли намагаєшся розмірковувати над цим важким питанням і знайти відповідь, розуміння лише віддаляється. Зло – стародавня стихія, що відкрилася першим людям після того, як вони вкусили заборонений плід (Буття 3:5–7). Відтоді все почалося. І здається, що, намагаючись пояснити його існування, ти починаєш виправдовувати Того, Хто сотворив світ. Але чи потребує Він виправдання? Чи його потребуємо ми?

Дивлячись на історію, страждання постає дзеркалом, у якому зустрічаються Бог і людина. Саме тут відчуваєш межі власного розуміння – і водночас приймаєш виклик: бути здатним побачити Божу присутність навіть тоді, коли світ здається цілковито зруйнованим (Римлян 8:28).

У цих роздумах я не можу оминути тему пацифізму. Вона часто звучить як останній аргумент тих, хто дивиться на війну здалеку. Пацифізм у своїй чистій формі привабливий – він обіцяє світ без крові, без насильства, без вибору між життям і смертю. Але війна руйнує цю абстракцію. Тут пацифізм перестає бути етикою і стає розкішшю, яку можуть дозволити собі лише ті, хто не стоїть між жертвою і вбивцею. Любов до ворога не скасовує відповідальності за захист того, кого ворог прийшов знищити. Іноді відмова діяти – це також вибір, але вибір, який має свою ціну. 

Я не написав апологію насильства. Я написав історію правди. І в цій історії Господь не статист і не мовчазний спостерігач. Він – головний Режисер, Який не завжди пояснює Свої рішення, але завжди присутній у кадрі. Я не керую сюжетом і не знаю фіналу, але знаю одне: ця історія не про мій героїзм, а про терплячість Бога серед людського хаосу. Я лише свідок, який записав сцени: болючі, темні, суперечливі і довіряючи, що навіть тоді, коли здається, ніби зло отримало головну роль, останнє слово все одно буде не за ним. Бо зло ніколи не переможе світло (Івана 1:5). 

Так, ми не обираємо часу, коли народжуватися. Але ми можемо вибрати стежку по якій будемо йти. І в цьому наша сила. «Так, гряди, Господи Ісусе!» (Об’явлення 22:20).